Читати книгу - "Кременецький звір"

— Усе так, лікарю, усе правда, — втомлено кивнув із сідла Мнішек, що сидів, спершись на луку сідла. — Людожера вже нема.

Слова молодого магната викликали у міщан, що пильно прислухалися до розмови, шалений захват. Умить тишу розірвав крик, виск, радісне гелготіння. Голоту та Мнішека, якого зняли з коня, підняли на руки, пронесли майданом, а тоді знову поставили на бруківку, плескаючи по плечах і спині. Дякували й міщани, і селяни, що продавали на майдані жито, і старі євреї, що повибігали з-за своїх яток із тканинами, ґудзиками та поясами. Найбільш розщедрився пузатий бровар, який приніс і вручив Голоті й Мнішеку по кварті пива. Ліценціат вдячно вклонився товстуну і, здмухнувши пишну білу шапку піни, з превеликою насолодою одним махом випив смачнюще темне.

«Було б непогано вивернути в себе ще з шість таких кварточок. Для початку», — Голота радісно примружився, дивлячись не так на Хохриттера, що далі сидів унизу, оглядаючи зуби й кігті Звіра, як на красивих молодок, що злякано збилися докупи біля старого лікаря.

— Давайте не будемо заважати людям радіти, — хтось прошепотів у вухо Голоті так зненацька, що той навіть відсахнувся. Ліценціат повернувся й побачив блідого голомозого вусаня, що тримав Голоту за рукав, а тоді підтяг його до себе. — Дивіться, біля нас уже починається справжній карнавал.

І справді людей, що хотіли подивитися на забитого вовка, ставало все більше. То тут, то там чулися радісні крики, хтось реготав, а хтось мовчки дивився на «кременецького вбивцю», через якого люди з весни боялися потикатися за місто.

— І що? Я взагалі-то збираюся на ньому повеселитися, — висмикнув рукава Голота з чіпких пальців незнайомця.

— Я Можаровський, медик із суду, — знову взявся шепотіти на вухо Голоті нервовий вусань, та той відсунувся, тож він почав говорити нормальним голосом: — Я давно хотів з вами поговорити, ще після того, як пан Сангушко розповів, що ви працювали в суді в самій Варшаві. Тут одні бовдури, а ви зможете оцінити... Пане ліценціате, не відмовте мені у проханні. Прогуляймося містом, я вам покажу свій барліг.

— Для чого? — з подивом подивився Голота на лікаря. Він уже притоптував і збирався піти в танок — скрипка й бубон уже призивно звучали ринком. Крім того, ліценціат знову угледів Ярину Ястжембець, яка явно була готова почути відверту розповідь рятівника Кременця. Рятівник уже навіть відчував смак її поцілунку на своїх губах.

Голота хотів було скинути руку Можаровського з плеча, та той не вгамовувався, як кліщ, вчепився в рукава кунтуша і зазирав в очі, підштовхуючи ліценціата.

— Нам треба дещо прояснити. Я трохи посидів над тілом отого нещасного Мільчека, якого знайшли жовніри в лісі. З’ясував дещо дуже цікаве, та не знав, кому це розповісти, — Можаровський нервово посміхнувся, відпустивши нарешті рукав ліценціата. Голота здивовано подивився на лікаря.

«Не битися ж із ним. Крім того, цей чортів лисань знає, як зачепити... Що ж він там міг побачити, у тій мішанині, на яку перетворився нещасний Мільчек?»

Голота повагався, озирнувся на Мнішека, який уже спустошив другу кварту пива, а іншою рукою обіймав міщаночку, шепочучи їй щось на вухо, і аж сплюнув із досади.

«Перемога, як при Кунерсдорфі. Виграв, але не зміг насолодитися плодами успіху. Справедливість на цьому світі — таки річ ефемерна», — Голота похмуро пішов за медиком, що проворно вимахуючи палицею, попрямував вуличкою на південь від ринку. Голота боровся з бажанням зламати ту палицю об згорблену спину. Йшов Можаровський дуже швидко, його супутник аж засапався, коли врешті вони зупинилися біля невеликої одноповерхової кам’яниці, що була, м’яко кажучи, не в надто доброму стані, а простіше кажучи — розвалювалася на очах...

— Ось моє скромне житло, — проказав лікар і відчинив двері. — Прошу, пане ліценціате, — Голота зайшов у розчинені двері будинку, за ним, запаливши свічку, рушив і сам медик. — Прошу вниз, до підвалу. Там я тримаю тіло нещасного Мільчека.

Сходи, якими тюпали Голота й Можаровський, були вогкими й усенькі покриті мохом. Таким слизьким, що Голота кілька разів ледь не навернувся й не покотився вниз.

«Хай йому грець, цьому дурнуватому. Не вистачало ще тут зламати собі шию! І це в день, коли ти назавжди ввійшов у історію Кременця!»

Внизу було холодно, як у Сибіру. Голота здригнувся й зіщулився. Він побачив стола, де обкладене брилами льоду, лежало тіло Мільчека. Лікар запалив ще одну свічку.

— Я хотів би з вами порадитися, Голото, — впер кулака в стіл Можаровський, пильно вглядаючись в обличчя ліценціата.

— Зі мною? — здивувався Голота. — Але я не медик. Я, звичайно, ходив на лекції анатомів в Падуї та Болоньї, але, зізнаюся, зрозумів небагато.

— Я знаю, що ви не медик, але ви маєте досвід, так сказати, спілкування з мерцями.

— Не буду сперечатися...

— То подивіться сюди, — Можаровський різким рухом зірвав рядно з тіла.

***

Ярина побачила Голоту ще здалеку. Той похмуро сунув вулицею, опустивши плечі, дивлячись під ноги. Вона усміхнулася, однак усмішки у відповідь не дочекалася.

— Ви зникли з власного свята досить несподівано.

— Назвати це святом було б занадто... — буркнув Голота.

— Чому ж?

— Скоріше, це сценка з комедії, і скоро ми з Мнішеком із тріумфаторів перетворимося на двох дурнів, Арлекіна та Пульчінелла[35]... Точніше вже перетворилися, — потер ліценціат потилицю.

— Це як? Розкажіть...

— Думаю, скоро всі це зрозуміють...

— Що саме? — у голосі варшавської гості почулося роздратування.

— Що то не вовк убивав!

— Чому? — здивувалася Ярина.

— І ми обидва помилялися, убивства продовжаться, — уперто вів далі ліценціат, неначе не чуючи Ярину.

— Чому ж? — аж крикнула Ярина, яку вже розізлили ці напівнатяки та недомовки. — Ви можете відповісти на це досить просте запитання!? — схопила вона Голоту за рукав. Той підняв голову й подивився їй в очі.

— Щойно судовий лікар показав мені тіло забитого Мільчека, точніше те, що від нього залишилось. Його рани....

— На Бога! Що там із ранами?

— Ви знаєте, як полює вовк? Вовки — то не великі коти, як, наприклад, леви чи тигри. Вони кусають. Так-от, слідів від укусів на тілі