Читати книгу - "Що сказала бабця-ворожка?, Rada Lia"

— Освідчився? — голос Ані затремтів. Її наче з розмаху вдарили кулаком у грудну клітину. В очах потемніло.

— Так, а ти що за мене не рада? — здивувалася подруга. В розмові виникла напружена пауза.

— Що ти. Рада звичайно ж, — збрехала Аня. Однак, її голос звучав глухо. Дихати досі було важко. — Я просто подумала, що може ще зарано для весілля? Можливо вам треба трохи пожити разом, щоб краще одне одного пізнати?

— Та ми вже рік разом живемо, — засміялася Алла. — Ти ж сама раніше говорила, що з чоловіками жити просто так не можна — лише після весілля.

— Я таке говорила? — знову здивувалася білявка. «Хоча в цій реальності могла і таке сказати», — подумала вже про себе.

— Ну добре, зайчику, — обережно промовила Алка. — Мені пора бігти. Побачимося. Маємо ще дівочу вечірку разом погуляти, пам'ятаєш? — вона на хвильку замовкла. — До речі, тобі привіт від Богдана. Він казав, ви в центрі у кав'ярні цими днями випадково зустрілися?

«Здається, Алка ревнує, — здогадалася Аня, — й злиться на мене». Вголос же байдуже сказала:

— Так. Всього кілька хвилин побалакали. Він якраз збирався до тебе бігти.

— Зрозуміло, — промовила подруга з полегшенням. 

Коли Алка сухо попрощалася й поклала слухавку, слабкість охопила тіло Ані. Було важко втриматися на ногах, бо вони наче налилися свинцем й перестали слухалися її. Дівчина лягла на бік на ліжко, не маючи більше сил ні на що. Сльоза скотилася їй з ока, пробігла через горбик носа й далі швидко щезла в складках білого простирадла. 

На дворі вже почало сіріти. Невгамовна свекруха місця собі не знаходила. Її бентежило, що невістка не проситься ні в туалет, ні на кухню. Це псувало задоволення від помсти. Один раз вона не витримала й заглянула до кімнати, однак дівчина спала. Пройшло три години. Почало вечоріти та Аня, як і раніше, не подавала ніяких ознак життя. 

— Аня, — тихо погукала Тетяна Петрівна, прочинивши двері. — Ти спиш?

Дівчина мовчала. Жінка вирішила не чіпати невістку. Втім, її тривожна душа не витримала й через пів години вона вже схилилася над білявкою і з силою трясла ту за плече.

— Доцю, вставай, чуєш? — Аня відкрила очі й мовчки поглянула на свекруху. — Ну слава тобі Господи! Я вже думала щось сталося.

Тетяна Петрівна розігнулася й схопилася пухкими руками за обличчя:

— Чи в тебе щось болить, дитино?

Та Аня не відповідала. Вона продовжувала мовчки дивитись крізь жінку, наче не бачила її.

— Ти не сердься на мене, — винувато поглянула на Аню свекруха. — Я тобі зла не бажаю. Просто допекла мене твоя поведінка.

— Я хочу побути на самоті, — тихо промовила Аня й знову закрила очі. За секунду її поглинула темрява. 

Білявка сиділа на стільці в відьминій хатині на курячих ніжках. Стіни й вікна крутилися з величезною швидкістю навколо дівчини. Аню почало нудити. Вона підняла очі й побачила прямо перед собою Агафу, яка танцювала, високо задираючи картату спідницю й підкидаючи ноги вгору. Жінка сміялася, широко відкриваючи рота, й виглядала молодшою, ніж на їхній минулій зустрічі.

— Агафа, — миттю кинулася до неї дівчина, скочивши зі стільця. — Поверни мене додому. Не виходить в мене тут. Я хочу у свою реальність до Богдана. 

— Ще чого! — зловіще розсміялася бабця. — Ти свій вибір зробила. Я тебе не змушувала — ти сама прийшла. Договір сама підписала. Тепер назад дороги немає.

Агафа вже не танцювала. Вона схопилася за колоду карт й почала розкидати їх по столу:

— Бачиш? — питала вона в Ані, тицяючи жовтим старечим пальцем на котрусь з карт. — Бачиш, а?

За хвилину вона почала, люто блискаючи очима, кидатися картами в Аню. Краєм ока дівчина помітила карту червового короля, до болю схожого на Богдана, який презирливо скривився, поправляючи пальцем окуляри. Бризкаючи слиною, він показав білявці язика, коли пролітав повз її обличчя.

Тим часом бабця зігнулася й, регочучи, швиргонула піковим королем прямісінько в Аню. Король підняв густу чорну брову, осуджуючи поглянув на перелякане лице білявки й почав пити коньяк прямісінько з пляшки, голосно відригуючи.

— Агафа! — вигукнула Аня, вчасно ухилившись. — Я хочу повернути своє життя — батьків, кохану людину, бізнес. Мені тут не подобається! Чуєш?! Поверни мене негайно!

Та ворожки вже не було в кімнаті. Аня сама сиділа на стільці. Вікна були наглухо забиті знадвору. Жодного промінчика сонця — лише пітьма огортала її.

— Пізно, — почула вона зловтішний шепіт, який здавалося лунав звідусіль. — Треба було раніше думати. Я вже забрала собі енергію у Всесвіту, закладену на формування минулого варіанту реальності. 

— Якої реальності? — прошепотіла ошелешена Аня у відповідь.

— Тої, де ти мала побудувати сім'ю зі своєю спорідненою душею, дурненька, — повітря пронизало від гучного, схожого на грім, моторошного сміху. — Це був один з небагатьох варіантів позитивного розвитку подій для тебе. Та оскільки тобі там стало нудно, то мусиш йти тепер іншою дорогою — складнішою…

Щомиті сміх відьми ставав голоснішим, а слова все менш розбірливими. Раптом дверцята кухонних шафок з гучним стукотом відкрилися й звідти почав випадати посуд. Він дзвінко бився об підлогу, розбиваючись на друзки й розлітаючись у різні сторони. Злякавшись, Аня закрила вуха долонями й зіщулилася на стільці. Від оглушливих звуків в неї ледь барабанні перетинки не лопнули.

«Та що ж це таке, — подумала Аня, — й коли це все закінчиться?» Сміх старої почав стихати, а за секунду й зовсім зник.

Наступної миті дівчина поглянула навколо й зрозуміла, що вже знову знаходиться у своїй кімнаті, скручена калачиком на білому ліжку. Біля відкритих дверей до кімнати стояла Тетяна Петрівна. Вона пронизливо кричала на сина й демонстративно била посуд, який принесла з кухні, кидаючи його з силою на підлогу.

— Я тобі сказала, що ви не поїдете звідси! — вищала жінка й швиргонула чергову тарілку на долівку.