Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Наскільки я зрозумів, — сказав Голден, — ви маєте на цей рахунок власну теорію.

— На мою думку, це витівки протомолекули.

Голден зітхнув і потер обличчя обома руками. Принесли трунок, що він замовив, і він сьорбав його протягом хвилини. Холод льоду й укуси джину наповнили йому рот. Моніка невідривно дивилася на нього, з нетерплячки мало не танцюючи на своєму стільці. А він сказав:

— Ні, це не так. Протомолекула пропала. Згинула. Я сам запустив останній дієвий її вузол в одну зірку.

— А звідки у вас така певність? Хай навіть був то останній залишок від кільцебудівної зброї, чи ж ми не знаємо, що хоч би хто творив усе це, робив він це знаряддями протомолекули. Та й чим іще могло б це бути? Я ж читала ті звіти. А всі ті роботи й усякі штуки, що були попрокидалися на Ілусі? Протомолекула! Це вона атакує нас — за те, що ми забираємо собі її матеріал.

— Ні, не робить вона цього, — доводив Голден. — Сталося інше. Сам того не відаючи, я проніс вузлик тієї первинної зарази, і воно все ще намагалося пов’язати нас із тим — хоч би що то було — що бозна-коли його запустило. В ході тих подій воно розбудило купу всякого матеріалу. Ми це вимкнули і, як ви вже знаєте, вистрелили ним в одну зірку, аби воно більш ніколи не діяло й нікому нічого не заподіяло.

— Звідкіля у вас така певність?

Тут у суші-барі хтось із шеф-кухарів викрикнув якесь оголошення, і дехто з гостей привітав це оплесками. Голден зробив глибокий вдих і поволі, крізь зуби, видихнув.

— Либонь, я не можу бути абсолютно впевненим. Але як ви доведете протилежне?

— Я знаю таке, що й ви, можливо, знаєте, — сказала Моніка. Вже саме обличчя її промовляло Голденові: те, що вона скаже зараз, ото й буде вся підстава для цієї їхньої розмови. Трішки схоже на те, як кіт, вийшовши на лови, раптом назорить мишу. — Фред Джонсон і досі має те, що може бути останнім зразком від протомолекули. Те, що ви зняли з таємного корабля Мао-Квіковскі.

— Те, що я... Агей, звідки вам це відомо? — жахнувся Голден. — І скільки інших людей це знають?

— Я не розкриваю своїх джерел, але вважаю, що ми повинні взяти це й випробувати: чи не розбудимо його? Покличте свого привида, Міллера! Хай він повернеться й вивідає, чи не використовує протомолекула ці ворота для того, щоб знищувати наші кораблі.

Пів десятка відповідей зіштовхнулися у Голденовій голові — в діа­пазоні від: «Гіршої ідеї я зроду не чував!» — до: «Чи ж ви хоч чуєте те, що кажете?». На вибір більш-менш підхожого варіанта пішло в нього добрих кілька секунд.

— Хочете, щоб я провів спіритичний сеанс? Викликання духів?

— Я б не назвала це...

— Ні, — мовив Голден. — Просто не воно.

— Я не можу полишити це на самоплив. Якщо ви не допоможете...

— Я не сказав, що не хотів би допомогти. Я тільки сказав, що не піду на спілкування зі шматочком убивчої інопланетної сириці, сподіваючись, що воно знов почне розводити переді мною давні свої поліцейські побрехеньки. Не слід нам розбуркувати оту прадавню гидоту. Краще залишмо її в спокої.

Монічин вираз обличчя був відвертий і зацікавлений. А йому не треба було й придивлятися до неї, аби знати, яка вона розчарована й навіть роздратована.

— І що ж тоді? — запитала вона.

— Ви ж знаєте старий анекдот про те, що означає, коли зачуєш тупіт копит, правда?

— Щось не пригадую.

— То довга теревеня, але зводиться вона до того, що коли зачуєш тупіт копит удалині, ти подумаєш: то мчать коні, а не зебри. А тоді як підскочиш! Але вже просто під копита однорогам.

— І до чого ж ця ваша байка?

— Я маю на увазі, що ліпше нам спробувати розшукати якихось коней чи там зебр, а вже потім вирушати на однорогів.

***

Ця нова загадка таки заінтригувала Голдена, хоч і не відірвала від повсякденної його роботи. Але вона принаймні стала йому стимулом і до інших думок — окрім як лише тужити за Наомі. Та й за Еймосом... І за Алексом... Однак найдужче — за Наомі. Повзаючи по оголених ребрах «Росинанта» й тримаючи в одній руці плазмову зварку, аби негайно заварити ще одну тріщину, він безнастанно розмірковував, куди ж діваються кораблі, коли вони зникають. Моніка мала слушність: надто вже зависоке було число цих утрат, аби списати їх на збитки в системі випадковостей. Навіть якщо відкинути її теорію про протомолекулу-однорожку, все одно лишалася ціла купа інших можливостей. Але Голден перестав вірити в збіги обставин уже десь тоді, коли почав збувати час із детективом Міллером. І водночас була ще й та заковика, що радикальні фракції ОПА чинили напади на активи таких внутрішніх планет, як Каллісто. Ба навіть на Землю!

Одна з войовничих фракцій ОПА категорично виступила проти колонізації. І саме в цей час безслідно щезають кораблі з колоністами та їхніми припасами. А ще ж станція Медіна — народжена як корабель «Нову», що потім став «Бегемотом», і нині вузол для воріт усіх кілець, перебуває під сильним контролем ОПА. З усього цього складалася якась вельми переконлива історія — хоча й досі він не мав реальних доказів правдивості своїх підозр.

За найвірогіднішим сценарієм, піратські загони ОПА сідали як пасажири на ті кораблі, захоплювали припаси, а колоністів... викидали в космос? Жахливий здогад, якщо й справді таке діється, і все ж таки це не найстрахітливіше з усього того, що люди споконвіків коїли одне одному. Але тут неясно, що ж стається з кораблями. Пірати мали б захоплювати кораблі, а потім — робити так, щоб вони зникали. А це означало б, що «опівці» міняють коди транспондерів. Той факт, що «Росинант» перестав бути «Тачі», слугував доказом того, що й ОПА може проробляти подібне.

— Сакаю! — звернувся Голден, підборіддям увімкнувши спільний з головним інженером приватний канал. — Ти де? Поруч?

— Проблема? — відгукнувся той таким тоном, ніби кидав виклик: невже ти маєш проблеми? Та Голден навчився не звертати уваги на такі ущипливості. Нетерплячий був цей чоловік Сакай, що тут удієш.

— Більш схоже на загадку.

—