Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ну, скажімо, тобі треба вирахувати, чи не викрав хтось десяток кораблів та не поміняв їхні транспондерні коди. Як би ти шукав такі кораблі, якби тобі це було треба?

Якусь мить інженер невдоволено міркував.

— Не шукайте зниклих кораблів, — відповів Сакай. — А виглядайте, чи не виникнуть із нічого нові судна.

— Так, добра відповідь. Так воно, — мовив Голден, — і є. Дякую!

Зупинився, де тріснула зварка між внутрішнім корпусом і ребром корабля, й почав чіпати тріщину струменем полум’я. Його забрало потьмяніло, перетворивши світ на суцільну чорноту, посеред якої яріло ясно-блакитне світло. Працюючи, обдумував, як вистежити кораблі, що чарівним чином появляються нізвідки. Тут добре було б розпочати з державної реєстрації кораблів, але ж тут як почнеш робити це вручну, то потонеш у лавині даних. От якби Наомі була тут! Він не сумнівався, що вона б хутко на своєму терміналі склала таку програму, що допомогла б йому відшукати потрібне за десять хвилин. На жаль, не мав він її програмістського хисту... а от у Фреда є інженери-айтівці у штаті, отож якщо він...

— Навіщо вам це? — запитав його Сакай. Сказав це аж за кілька хвилин по тому, як був порадив шукати оновлені кораблі, тож Голден мусив хвилину пригадувати контекст його запитання.

— Навіщо мені — що? Навіщо знати, як розшукувати зниклі кораблі?

— Ага.

— Та маю одну подружку-репортерку, яка переймається загадкою кількох пощезлих суден. Я пообіцяв допомогти їй у цій справі. Просто намагаюся придумати якісь способи, щоб докопатись.

— Стюарт, — мовив Сакай. Було то напів твердження, напів запитання. — Чув я, що вона сидить на станції.

— Атож, моя давня товаришка Моніка. Сказати правду, вона, як на мою думку, ганяється за примарами. Але я пообіцяв, то й допомагаю. Та й треба мені робити щось таке, аби не мучили самотність і гризоти.

— Атож, — мовив Сакай, а за хвилину ще й додав: — Отже, лайно видалося вам не досить химерним, аби повірити в примари?

***

На домашній його консолі миготіло якесь відеоповідомлення. Голден щосили старався не сподіватися, що то від Наомі, та коли на екрані завидніло округле обличчя Алекса, все-таки відчув тяжке розчарування. «Привіт, босе! — говорив йому пілот. — Ото, пригадуєте, я говорив, як добре було б мені здибатися з моєю колишньою дружиною та й помиритися, слізьми обливаючись? То нічого подібного не склалось. Либонь, мав би й сам це передбачити, коли б помізкував краще. Але ще тут побуду, бо маю побачитися з Боббі — хай хоч якесь то буде мені світельце. Як там моє золотко? Чи ж ви, хлопи, причепурюєте його до мого повернення? Як зможу, то й ще обізвуся. Кінець зв’язку».

Голден мало не почав розпитувати про те, як там ведеться Алексовій екс-, але тоненький голосок Наомі, що загніздився останнім часом у його свідомості, підказав: «Та не лізь ти в чужі справи!» Тож натомість він відповів так: «Дякую за звіт. Передай Боббі найкращі мої вітання. “Росі” ще не один місяць простоїть неготовий, тож користайся вільним часом».

Він посидів хвилину, силкуючись придумати, що б його ще сказати, а тоді просто відкинув мертву недомовленість кінцівки свого повідомлення та й надіслав його. Дивно було йому, як хто-небудь може бути отаким життєво важливим у твоєму житті, однак коли вони не дихають тим самим повітрям, що й ти, тобі неминуче забракне слів, які ти хотів би їм сказати. Зазвичай вони з Алексом говорили про все на світі: і про корабель, і про решту двох членів екіпажи, і про всякі роботи. А нині, коли команда розсипалась і «Росі» завис у сухому доці, їм ніби й нічого було сказати один одному, крім кількох загальних виразів, бо кожне зайве твоє слово могло обернутися втручанням у внутрішній духовний світ товариша. А саме отаке думання враз видалося йому початком довгої тяжкої дороги до гіркої самоти, тож він вирішив облишити це, а натомість зайнятися розслідуванням.

***

— Так швидко й вернувся? — здивувався Фред, коли одна з дрібних службовиць цього проводиря ОПА впустила Голдена до його кабінету. — Знаю, яка смачна моя кава, але ж...

Поки Фред чаклував зі своєю кавоваркою, Голден схопив крісло й простягся в ньому.

— От Моніка так Моніка, так Стюарт! Притайчилася на Тайко...

— Та вже ж. А ти що, гадав, ніби хтось такий може припхатися на станцію тишком-нишком, щоб я про теє не дізнався?

— Ні-ні, — визнав Голден. — Та чи відомо тобі, чого вона сюди прилетіла?

Тут заспівала кавоварка, й офіс наповнився духом розкішної гіркоти. А Фред, поки запарювалась кава, перехилився над своїм столом і виклацав щось на терміналі.

— Щось там із пропалими кораблями, еге ж? Таке доповідає наша розвідка.

— Людоньки! Ви що, досі ще й не почали розбиратися в цьому?

— Сказати чесно? Ні. Чув я: перешіптуються про це, але ж наша робота поглинає нас, мов могила. Кожен корабель, на якому функціонує власний епштейн, тільки до воріт і прямує. Ми тут ледве встигаємо розводити їх, аби не врізалися одне в одного, проходячи крізь кільця. Більшість рветься до недосліджених систем, де немає ні станцій, ні інших кораблів. Декотрі з них не озиваються до нас звідтіля, тож, схоже, їх спіткала очевидна доля.

Вдячно кивнувши головою, Голден прийняв із Фредових рук окутану парою чашку. І вкотре кава цього старигана не розчарувала гостя.

— Розумію, — визнав Голден після кількох ковтків. — І я гадаю, що вона свою теорію цих зникнень висмоктала з пальчика. Але такі речі неминуче привернуть увагу громадськості, якщо ми з вами не поквапимось дати якесь краще пояснення цим фактам.

— А вона вже й теорію придумала?

— Вона вважає, ніби це підступи протомолекули. Посилається на тих роботів та роботизовану техніку, що були пробудилися на Ілусі.

— А ти ж розповідав мені, що то воно одноразово було виплеснулось, — насуплено над своєю чашкою кави пробурчав Фред. А коли за мить заговорив знову, його слова немовби гнали хмарки пари поперед себе, мов дракон задихав: — Що, повернувся Міллер?

— Та ні, не повернувся. Наскільки мені відомо, нині у всесвіті не існує активної протомолекульної культури. Однак...

— Однак у мене зберігається той неактивний матеріал, що ти дав мені.

—