Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

зміни висипалися на вулиці. Купували всяку всячину у вуличних торгівців, а статус їхній засвідчувала проста наявність валюти в гаманцях. Тоді як безробітні нипали туди-сюди й бартерували, живучи за рахунок надлишку товарів, виготовлених продуктивними силами, підкидаючи на ринок, де тільки можна, і своєї, хатньо-саморобної продукції, а уряд ніяк не міг завважити таку дрібноту.

А була ще й третя група, що примарами, невидними для всіх інших, шилася поміж двох перших верств. Ті, що тулилися по всяких щілинах. Кишенькові злодії, що чигали на легку здобич. Різні штовхачі, самодіяльні артисти, проститутки й проститути щонайрозмаїтіших статево-сексуальних орієнтацій. До цих третіх належав колись і сам Еймос. Сутенер на розі вловив його уважний погляд і насупився, не впізнвши в Еймосові того, ким він був колись. Та байдуже! Він-бо не затримається в місті надовше, аби котресь із них почало дошниплюватись, як і де він прилаштувався до їхньої екосистеми.

Походивши години дві й звикнувши трохи до відчуття земної гравітації та бетону під ногами, Еймос зупинився біля першого-ліпшого готелю й оплатив собі номер. Одна його обставина змінилася: гроші. Літання на «Росинанті», попри всі пов’язані з цим небезпеки й драми, виявилося досить прибутковою оборудкою. З виплаченою йому часткою в такому спільному підпри­ємстві Еймос міг не перейматися тим, скільки коштуватиме йому цей чи той готель. Він просто попросив надати йому кімнату й сказав своєму терміналові сплатити стільки, скільки готель з нього за­править.

У своєму номері зразу прийняв довгий душ. Коли він чистив зуби й голив коротку щетину, що встигла вирости на його голові, обличчя Лідії дивилося на нього з дзеркала ванної. Очищення від бруду несло відчуття мовби якого ритуалу. Десь як котрий-небудь святий готується до якогось свого священнодійства.

Покінчивши з цим, він голяка вмостився посеред широкого свого ложа й почав перечитувати Лідіїн некролог.

ЛІДІЯ МААЛУФ АЛЛЕН ВІДІЙШЛА В СЕРЕДУ 14 КВІТНЯ У...

Аллен. Незнайоме Еймосові прізвище. Як псевдо не надто воно годилося, позаяк він завжди знав її лише як Лідію Маалуф. Отже, ім’я не прибране. Муж дав їй те прізвище? Цікаво...

ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ ВОНА ПРОЖИЛА ЗІ СВОЇМ МУЖЕМ, ЧАРЛЬЗОМ ДЖЕЙКОБОМ АЛЛЕНОМ...

Коли минуло понад десять літ відтоді, як він подався геть, Лідія вийшла за чоловіка на ім’я Чарльз. Еймос помацав цю думку, от як, бува, тицяють пальцем у рану, аби переконатися, чи вона не інфікована. Чи не болить. Єдиною реакцією, яку він дістав, була цікавість.

ВОНА ВІДІЙШЛА СПОКІЙНО У СВОЄМУ ДОМІ В ФІЛАДЕЛЬФІЇ НА РУКАХ У МУЖА...

Той Чарльз був останній, хто бачив її живою, отож саме його першого й мав розшукати Еймос. Перечитавши решту некролога кілька разів до кінця, він зайшов на сайт громадського масового сполучення й замовив вечірній квиток на швидкісний потяг до Філадельфії. Тоді ліг у ліжко й заплющив очі. Він був дивно схвильований самою думкою про зустріч з Лідіїним мужем. От ніби й він належав до її родини, і той Чарльз був такою особою, котру він мав би знати, але тільки оце тепер спромігся розшукати. Сон не йшов до нього, але м’яке ліжко розслабило напружені м’язи спини, тож нуд від труського шатла розвіявся повністю. Попереду лежала чиста дорога.

Якщо Лідія і справді спокійно померла у своєму ліжку, а поруч сидів її люблячий муж, то він залюбки познайомиться з тим чоловіком. Побачить оселю, де вона жила. Покладе квіти на її могилу й востаннє попрощається з нею. Якщо ж усе було інакше, він там декого уб’є. Обидві ці можливості хвилювали його однако­вісінько. І перша, й друга однаково його влаштовували.

І він заснув.

Розділ восьмий. Голден

Голден прокрутив відео назад і передивився його ще раз. Корабель, неоковирний металевий ящик із примоцованими до його боків додатковими вантажними контейнерами, нагадав йому напхані всякими припасами фургони у старезних вестернах. Порівняння й справді було недалеке від істини. «Рабія Балхі», зареєстрований на капітана Еріка Хана з Паллади, все ще був просто багажем і людьми, що поспішали на прикордоння, аби застовпити своє поле. Коней, можливо, менше, зате більше термоядерних реакторів.

І знову корабель пройшов у браму, й знову картинка замиготіла, застрибала — і «Балхі» пропала, мов і не було її.

— Отже? — запитала Моніка голосом, що аж бринів передчуттями. — Що ви про це думаєте?

Він пошкріб руку, розмірковуючи, що ж цій репортерці відпо­вісти.

— Може бути мільйон причин, чому отаке іржаве старе відро могло зненацька щезнути отам за брамою, — сказав він. — Вигоріло ядерне паливо, раптова розгерметизація корпусу, влетів у якісь уламки... Чорт! Таж радіо могло враз вимкнутись, а вони спокійнісінько залетіли на свою нову планету, живуть там у теплі й добрі та сподіваються, що хтось колись до них навідається, щоб побачити, як їм там ведеться.

— Могло бути й так, — погодилася Моніка, киваючи головою. — Якби це був один-єдиний такий випадок. Але за останній рік крізь ті кільця в нові сонячні системи пройшло чотириста тридцять сім кораблів. І з того числа тринадцять суден просто зникло. Пуф! — вона випростала свої пальці, ілюструючи цим жестом вибух. Голден подумки підрахував. Вийшло яихось три відсотки втрат. Коли він іще був у військово-космічному флоті, їхні бюджети допускали якихось пів відсотка втрат від механічних ушкоджень, зіткнень з астероїдами, саботажу та можливих ворожих дій. Нинішні втрати вшес­теро перевищували ті, колишні.

— Ху! — видихнув він. — Це чи не забагато як на ті кораблі, що за півтора року спромоглися долетіти до Кільця.

— Згодна. Забагато, ще й дуже. Як не буде пояснення цим зникненням, то незабаром ніхто не захоче літати.

— Отже, — сказав Голден і... зробив паузу, щоб замовити ще напій із тих, що були зазначені в меню. Відчув, що має ще випити. — Чом ніхто не говорить, не зчиняє галасу з цього приводу? Хто виконує слідчі дії?

— Аніхто! — тріумфально мовила Моніка. — Тотальне замовчування цього факту. Жодних слідчих дій. Тисячі кораблів покидають унутрішню систему, поспішаючи до тих воріт. Вони належать до трьох різних юрисдикцій, а дехто з них не вважає себе за громадян аніякого уряду. Більшість цих людей навіть не наклацала собі в комп’ютері бодай сякий-такий план польоту! Вони просто покидали свої валізи на такого собі коника-стрибунця і фугонули вперед до нових світів.

— Схоже на захоплення нерухомостей, як на мене.

— Оце ж так вони й вискакують, самотою чи гуртами, і всіма ними рухає жадання добутися першими, хоч куди-небудь. Але щось їх зупиняє. А чи