Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Рувель кивнула і втупилася поглядом кудись удалину.

Маꥳр повернувся до мене.

— Я дійсно мушу йти, капітане. Будь ласка, лишайтеся тут скільки потрібно і розпитуйте міс Рувель.

Я встав, потиснув йому руку і подякував за час і можливість скористатися його кабінетом. Коли двері за Мак-Ґіром зачинилися, я підійшов до вікна, сперся на підвіконня і повернувся до питань.

— Міс Рувель,— тихо сказав я,— хочете води?

Вона пробудилася від свого трансу і сфокусувалася на мені.

— Дякую, ні. У цьому немає потреби.

— В якому душевному стані перебувала сестра Фернандес, коли ви востаннє її бачили? Чи вона не здалася вам схвильованою? Чи, може, збудженою чи знервованою?

Рувель не знала, куди подіти руки.

— Коли я бачила її востаннє, вигляд у неї був утомлений. Але весь минулий тиждень був для неї напруженим.

— Її щось турбувало?

— Не знаю,— знизала вона плечима.— Можливо, але не можу сказати, що саме.

— Ми так зрозуміли, що сестра Фернандес закінчила свою зміну раніше, приблизно о четвертій ранку. Це доволі дивно. Чи ви не знаєте чому?

— Тут немає нічого дивного, капітане,— відповіла жінка.— Вона попросила у мене дозволу піти раніше. Сказала, що у неї зустріч у Калькутті о восьмій ранку. Вона хотіла повезти свою свекруху до тамтешньої клініки. Старій потрібна була консультація фахівця.

У мене в голові дзенькнув тривожний дзвоник. Джордж Фернандес повідомив, що пішов шукати дружину о пів на дев’яту, невдовзі після тієї години, коли вона зазвичай поверталася додому. Якщо жінка мусила везти свою свекруху до Калькутти на восьму, то чи не мусив він розпочинати пошуки раніше? Хтось брехав: чи то Джордж Фернандес морочив мені голову, чи Рут Фернандес обманювала Матильду Рувель, чи навіть Рувель брехала мені. Лишається тільки здогадуватись. Можливо, всі троє казали неправду.

Щоб приховати думки, я відвернувся і визирнув у вікно. Побачив, як із будівлі виходить полковник Мак-Ґір. Я дивився, як він повернув ліворуч, до стежки, що вела до берега, і мені здалося, що він дуже вже поспішає. Я простежив за ним скільки зміг, доки він не повернув за ріг і не зник із виду.

Після цього знову звернувся до Рувель:

— Чи не казала сестра Фернандес, до якої клініки вона їде?

— Я і не подумала поцікавитись.

— А сюди вона не могла привести свою свекруху? Навіщо їхати до Калькутти, якщо найкращих фахівців можна знайти тут?

Рувель похитала головою.

— Приводити жінку сюди не можна. Шпиталь лише для військових і для родин офіцерів, що проживають у містечку.

— І винятків для членів родини персоналу, який тут довго працює, не роблять?

— Ні, капітане. Принаймні для індійців.

Рувель втупила очі в підлогу.

— Я мушу повідомити іншим сестрам,— зітхнула вона.— Чи можу допомогти вам іще чимось?

— Нам би хотілося переглянути службові записи сестри Фернандес, якщо можна,— сказав я.

— Авжеж, але для цього мені потрібен дозвіл полковника Маꥳра.

Я поміркував, чи не сказати їй, що ми з Маꥳром уже про це домовилися. Вона зараз у такому збентеженому стані, що, цілком можливо, повірить мені на слово. Респектабельні громадяни мають звичку довіряти копам — і цією довірливістю ми часто користуємось,— але обманювати її мені не хотілося. По-перше, це могло призвести до ускладнень, якщо вона обмовиться Маꥳру, а по-друге, мені було важко брехати жінкам. Це один із багатьох моїх недоліків.

— Ми вже питали в нього,— сказав я.— Це рутинна процедура, і він мусить отримати дозвіл свого начальства. Але заради заощадження часу, і це дуже допомогло б слідству, було б непогано, якщо ми могли б переглянути папери якомога швидше.

— Боюся, вам доведеться зачекати, доки полковник дасть свою згоду,— відповіла вона.— Вибачте, більше нічим не можу вам допомогти.

— Усе добре,— заспокоїв я її. Відійшов від вікна і сів на крісло Маꥳра, тож тепер я сидів навпроти неї.

— Ще щось? — поцікавилась вона.

Я подивився на світлини жінки та молодого солдата на столі і завважив, що жінка на першій світлині молодша, ніж я вирішив. Їй було ледь за сорок, і лише завдяки утомленому погляду й похмурому обличчю вона здавалася старшою. А однострій молодого солдата був прикрашений емблемами та знаками розрізнення лейтенанта Колдстримської гвардії.

— Жінка на цій світлині,— запитав я,— дружина полковника?

— Oui[16] у це мадам Маꥳр.

— А молодий чоловік?

— Його син, Джордж. Загинув під час війни, під Іпром.

Останні слова змусили мене задуматись. Це означає, що не лишилося навіть тіла, яке можна було б поховати. Нічого, що мати могла б віддати землі.

— Капітане,— порушила вона мою задумливість,— якщо ви більше нічого до мене не маєте, я повернуся до своїх справ.

— Авжеж,— погодився я.— Але перед тим як підете, чи не могли б ви попросити, щоб нас відвезли до міста?

Вона посміхнулася.

— Подивлюся, що зможу зробити.

Рувель підвелася й пішла до дверей, я також встав і знову підійшов до вікна. Визирнув. Не Здавайся за моєю спиною почав роздивлятись книжки на полиці Маꥳра.

— Що думаєте, сер? — запитав він.

Правда в тому, що я не знав, що і думати. Важко було не зважати на подібності до убивства чоловіка в Тангрі, але ніщо з того, про що ми дізналися в Барракпурі, не натякало на те, що смерть сестри Фернандес була чимось більшим за подружні сварки. Чи можливо, що ці дві справи якось поєднані — чи то Джордж Фернандес, чи незнайомець, з яким Рут Фернандес зустрічалася на березі в Рішрі, убили і медсестру і наркобарона в Тангрі? Таке припущення здається в кращому разі надуманим, а в гіршому — безглуздим.

Я так і дивився у вікно, сподіваючись знайти хоч крихту сенсу в усьому цьому. За кілька хвилин унизу біля входу зупинився оливково-зелений військовий автомобіль.

У двері постукали, і знову увійшла Матильда Рувель.

— Автівка чекає на вас унизу,— повідомила вона.

Я подякував і сказав, що ми спустимось за мить. Коли вона пішла, я повернувся до Не Здавайся.

— Дивно,— промовив я.

— Що саме? — Не Здавайся відірвався від книжки, яку взяв з полиці.

— У полковника Маꥳра зустріч у Калькутті.

— То й що?

— Він сказав, що запізнюється і що зустріч ця надзвичайно важлива...