Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

- Постукати у твої двері?

- Так, з язика зняла.

- Я краще відправлю тобі "хелп". Знатимеш, що воно від мене, - жартую, звичайно.

- Ти маєш мій номер?

- Не те запитання ти ставиш, - я вже сміюся. - Краще подумай, як ти згадаєш, від кого це і що взагалі означає.

- Так, це ж сон, який я забуду… Отже, я маю віддячити тобі сьогодні. Ходімо зі мною, - подає мені руку.

– Куди?

- Побачиш.

Ми вийшли з кафе, стоїмо на вулиці. Я нерішуче переступаю з ноги на ногу, а Енді чекає мого рішення. Звісно, я хочу піти за ним. Куди завгодно! Але що мені робити потім? Я ніби турбую рану, яка тільки почала гоїтися.

- Ходімо.

І він узяв мене за руку, тягнучи за собою. Ми швидким кроком проходимо квартал вулицею, повертаємо в провулок.

- Не боїшся обпектися? - Запитую Енді, вказуючи на наші зімкнуті руки.

- Ти ніби не робила спроб мене підсмажити, - посміхається, ніби йдеться про щось несуттєве.

- Я не вмію це контролювати.

- Нічого. Головне я зрозумів: тебе краще не злити.

- Це вірно.

Мене знову обдало хвилею спокою, ніби я випила цілющий бальзам. Він лікує зовнішні рани і зцілює душу.

Ми піднялися ліфтом на верхній поверх невідомого мені будинку. Промайнула думка, що він веде мене на той самий дах, але ні. Тут все по-іншому.

- Вау, - я ледве змогла це вимовити.

Ми стоїмо над усім світом, а довкола нас розкішний сад. Стільки дерев, квітів, плюща, наче ми в ботанічному саду. Мої очі сповнюються сльозами, бо я в житті не бачила такої краси. І як він пройшов сюди? Навколо нікого, тільки ми стоїмо, навіть охорони немає.

Місто вже занурилося в зимову пітьму, але хмарочоси світяться і створюють відчуття, ніби ми в казковій країні.

- Тут дуже гарно, я не знала, що таке буває.

- Я іноді приходжу сюди, щоб подумати.

Стою в заціпенінні. Всі клітини тіла тремтять, вже й ноги прагнуть підкоситися. У мене ще багато сил, але ці нові враження змушують почуватися інакше. Це місце таке чи мені настільки добре з Енді?

Відчуваю, як він наблизився до мене. Стоїть за моєю спиною так близько, що від його дихання моє волосся колишиться. Я хочу, щоб він мене обійняв. І він… обіймає. Руки лягли на талію поверх мого плаща. Він притягує мене до себе, і я спиною упираюся в його сильне тіло. Його губи завмерли над моїм вухом.

- Я думав про тебе, Есмо. Щодня, щогодини. Я так хотів побачити тебе. Твої зелені очі звели мене з розуму. Що ти зі мною зробила, Есмо?

Моє тіло відмовляється слухатися. Я хотіла обернутися, щоб переконатися, що я зараз з Енді, що саме він говорить над моїм вухом, але я не відчуваю своїх кінцівок, зараз я – статуя, яка може розсипатися на шматочки, якщо її необережно зачепити.

- Есмо! Есмо! Е-е-есмо! Ти де зараз? Зависла? А-у-у!

- Що? Що ти сказав?

- Запитую, де ти зараз? Тіло твоє тут, а думки десь далеко, перестала помічати все довкола, нічого не чуєш, не відповідаєш.

- А що ти до того сказав?

- Нічого. Я мовчав, - він так само нерозуміючи дивиться сірими очима, навіть не моргає, тільки над переніссям задумлива складка.

Дивлюся на Енді, не відводячи очей. Він стоїть переді мною, хмурить брови і вдивляється в обличчя. Дистанція між нами така, що й не схоже, ніби він щойно мене обіймав. Стоїть за три метри від мене.

- Енді…

- Чому ти називаєш мене Енді, якщо вранці я представився тобі як Ендрю?

Я все ще не відійшла від шоку, але мозок починає розуміти, тільки очі невгамовно ляскають віями. Мені все привиділося?

- Хіба це не одне й те саме? Енді та Ендрю?

- Так. Я взагалі не проти, друзі завжди звуть мене Енді. На роботі я використовую повне ім'я для солідності. Для рідних я Ен.

Я дивлюся на свого співрозмовника, майже не вловлюючи слова, що злітають з його губ. Що зі мною відбувається? Я повільно божеволію, видаючи бажане за дійсне?

- Ти змінилася, так дивно дивишся на мене, як тоді в кабінеті, коли жбурнула ту дівчину об стіну. Мені варто турбуватися?

- Давай підемо, мені тут некомфортно.

- А мені здалося, що тобі сподобалося. Ех… Гаразд. Придумаю чим ще тебе здивувати.

Ми спускаємось у ліфті. У замкнутому просторі поряд з Енді важко дихати. Ця магія, що сталася на даху, зникла, але сил у моєму тілі більше, почуваюся бадьорою, наче спала дванадцять годин без пробудження. Тільки це було моєю ілюзією. Я створила її несвідомо, вийшло настільки реалістично, що сама у неї повірила.

У мене задзвонив телефон, коли ми вийшли із будівлі. Від несподіванки я сіпнулася. Не звикла, що мені хтось дзвонить, плутаю вібрацію телефону зі звуком браслета. Насамперед дивлюся на нього, щоб переконатися, що нікому не загрожує небезпека.

- Вибач, мені треба відповісти.

- Звичайно, підемо у бік парку.