Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

як ми, тільки цюнька в нього величезна, на ціле небо. Втрутився Вітя, який до цього мовчав, мовляв, не треба все так примітивізувати і якраз тут ідеться не про тіло, а про душу, на що несподівано розхвилювався Льоня, хоча Вітя і не думав нікого образити. Толік розреготався і сказав, що людина не має душі, що це вже всім відомо і нові дослідження це тільки підтверджують.

Прийшов Стьопа, увесь збуджений. Що, Стьопо, розкажи? — запитав Вітя. Стьопу вигнали з парку. Начудив, — хитає головою Льоня. Тюхтій наш Стьопонька, що не кажи. Поки Стьопа потилицю чухатиме, муха в ніздрю йому залетить, а через вухо випурхне, крильцями помахавши: па-па, бевзику. Толік сам не надто повороткий, зате язик гострий, як лезо, от і полюбляє діставати — приязнь у них взаємна. Добре, що у мозкових звивинах не заблукала — піджартовує Льоня. Скільки їх у нього, тих звивин? — буркає Толік. — Одна, і та пряма. Найбільший парк, гордість міста — і чого тільки Стьопу туди занесло? Толіку, тобі цього не зрозуміти, — прорік Стьопа. З напускною глибокодумністю Стьопа виглядає ще недолугіше, ніж так. Звісно, — скривився Толік. Атож, Толіку, — сказав Стьопа. У парку є озеро, в якому плавають качки і лебеді. Лебеді там постійно живуть — майже як ми під мостом. Серед озера — невеличкий острів, де росте верба, та й саме озеро невеличке. На острові дерев’яна буда для лебедів — така, як собакам на подвір’ї. Ми туди не ходимо. Погана аура висить над тим місцем. Хтось викинув качкам три буханці хліба. Я не копав би качок, — перебив Толік, на що Стьопа образився: — А я їх і не копав. Стьопа, Толіку, — не ти. Хоча якраз у Толіка все з точністю до навпаки. Я там не був, — буркнув Толік. Три буханки, — сказав Стьопа. Стьопа сказав: — Вони самі розбіглися. Ну то чого ти? — обурився я. Ага, — заарканився Стьопа, — якби ти чув, яку веремію вони здійняли. І ти з перестраху всрався, — підсумував Толік. Хто б казав! — спалахнув Стьопа. Перепросився, — пом’якшив Вітя. Стьопа заперечив: — Не я перепросився, мене попросили. Стьопа сказав: — Три буханці. Стьопа до вечора торочив: — Три буханці. Перед тим як заснути, Стьопа знову сказав: — Три буханці! Слухай, Стьопо, — простогнав Вітя, — не ятри — і без тебе мулько.

Дають суп. Це Льоня повернувся. Треба зареєструватися. Як це? — запитав Стьопа. Як-як, — сказав Толік, — хіба не знаєш? Вкладаєш картку, і на табло пишуть, що ти зареєструвався. Великими буквами ОХЛАМОН СТЬОПА, напроти — ЗАРЕЄСТРУВАВСЯ. А що таке табло, — поцікавився я. Екран такий, — пояснив Толік. Кіно таке? Атож, — буркнув Толік, — про Макса і про Ґуфі. Про їжачка в тумані, — розсердився Льоня, — то йдемо чи не йдемо? Вітя спитав: — Чим будемо реєструватися? Льоня сказав: — Може, так дадуть. Варто спробувати, — підтримав Стьопа. Стьопа завжди голодний. Який суп? — уточнив Толік.

Гороховий, — пожартував Льоня. Толіку, яка різниця? — спитав Вітя. Різниця, — буркнув Толік. Толік не любив гороху. Недолюблював. З тільки йому знаною підозрою ставився. Я терпіти його не можу, — нервувався Толік, на що Стьопа, сам як стручок, тримався за живіт. Від реготу, звісно.

Ходімо прати, — сказав Льоня. Тільки не на озеро, — запротестував Стьопа. Звісно, не на озеро, — буркнув Толік. На річку, — сказав Льоня. Прохолодно, — засумнівався Вітя. Може, ще тиждень-другий почекаємо? — запропонував я. Всеньку зиму чекали, — сказав Льоня. Щойно весна починається, — сказав Вітя. Скупаємося, — розмріявся Стьопа. А висохне? — засумнівався Толік. Хто б сумнівався! Висохне, — запевнив Льоня, — дні тепер сонячні. Будуть ще сонячніші, — буркнув Толік. То й прати будемо частіше, — сказав Льоня. Скільки частіше? — насторожився Толік. У дитинстві мама примушувала його прати запісяну піжаму. Частіше, ніж зимою, — сказав Вітя. А чим будемо прати? — спитав Стьопа. Водою, — буркнув Толік. Сам знаю, що не тобою, — відбуркнув Стьопа. Ось дивіться, — сказав Льоня. Льоня роздобув шматок мила. А стане? — засумнівався Вітя. Якщо економно, — сказав Льоня. Звідки? — запитав Толік. Що ти про мене думаєш, — обурився Льоня. Я тільки запитав, — знизав плечима Толік. Я не злодій, — сказав Льоня. Тоді звідки? — повторив Толік. Толіку! — осмикнув я. Не з супермаркету, як ти думаєш, — відбрив Льоня. А звідки? — не попускав Толік. З туалету, — сказав Льоня. Це те саме, — наполягав Толік. Ні, не те саме, — заперечив Вітя. Тільки Толік міг зайти до туалету, пройшовши через ресторан так, що його ніхто не помітив. Але ж ти його забрав, — сказав Толік. Толіку, — сказав Вітя. Це так, якби я його всього змилив, — пояснював Льоня. Довгенько б тобі довелося милити, — прикинув Толік. Там іще було рідке мило, — сказав Льоня. Як рідке? — здивувався Стьопа. Де? — запитав я. На стіні, — сказав Льоня. Він розводить нас, як кошенят, — не повірив Вітя. Невігласи, — сказав Толік, — у пластиковому бачку, прикріпленому до стіни. Знизу кнопка, еге ж, Льоню? Еге ж, — підтвердив Льоня. Натискаєш на неї, і мило вже на долоні. Може, там усередині пташка сидить, — стібався Толік. О так, — сказав Стьопа. Якби я його відкріпив, тоді б то була крадіжка, — пояснив Льоня. — Однак якби я його в банку злив, це не була би крадіжка — кому яке діло: може, мені його так багато потрібно, щоб руки відмити. Ти ж не Пілат, Льоню, — застерігає Вітя. Пілат руки вмив, — хизується Стьопа: це, либонь, усе, що він знає, не враховуючи сільського господарства. Коли Стьопа був зовсім малий, йому про Пілата розказували. А Стьопа не міг збагнути, адже Ісус нічого лихого не заподіяв. Ти теж так зробив би, — каже Льоня. Я ні, — пищить Стьопа і ховає бруднющі руки за спину. Він ні, — перекривляє Стьопу Толік, — ви що, не знаєте, що Стьопа в нас рук не миє. Хто б говорив! А міг же врятувати...

Я не буду прати, — впирається Толік. Толіку, що в тебе раптом в’їхало? — дивується Льоня. Побійся Бога, — совістить Вітя. Не буду, — править своєї Толік. Як так? —