Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

ВОНО Є ЖИТТЯМ.

Обриси паркана та сувоїв колючого дроту.

По той бік частина життя.

По цей бік — друга.

Сказати, що там ілюзія?

Скільки дано збагнути?

Спробувати.

Спробувати сказати.

Хоч би що було сказано, воно не те.

Завжди буде щось більше.

Завжди будуть ймовірності.

Без них існування неможливе.

«Якби одне життя зустрілося з іншим, інше зникло би. Воно існує, доки вони перебувають на відстані».

Ймовірність перша.

«Якби одне життя зустрілося з іншим, вони помінялися б місцями: тоді інше життя було би там, де перед тим перше».

Ймовірність друга.

«Якби одне життя зависло б у колючих дротяних хащах, інше миттєво згасло б. Вони існують, доки існує кожне з них».

Ймовірність третя.

Четверта — ймовірність повернення, порятунку лише одного життя коштом занапащання другого. Воно розбилося б об колючі сувої — як рибина об берег.

Сади не обносять мурами.

Так обгороджують темниці.

Він мовчав.

Я сказав : « Єдина в’язниця, в яку людина прагне потра -пити».

Я сказав : « Чи не дивно?»

Я сказав: «Єдина в’язниця, в якій в’язні захищаються від тих, хто на свободі».

Я сказав : « Як це? Те інше моє життя, яке тримало мене і ось розбилося, було вільним».

Тоді він мовив: «Ти поневолив його досвідом, а поневоливши, змарнував».

Він, який увесь час мовчав, сказав:

«Ти був у саду. Твоє інше життя. Ти його необачно втратив. Ти прагнув знати. Ти скуштував плоду».

Він сказав, що немає підстави журитися.

Він сказав, що й це перше, дійсне життя минає в ув’язненні.

Що те інше, щойно втрачене, тільки воно й було вільним.

Я сказав: «Я втратив свободу — а ти втішаєш мене. Як мені не журитися?»

Він відповів, що я тільки зараз звільнився від усього, що заважає мені її по-справжньому здобути.

Він сказав: «Ти на шляху».

Я сказав : « Ти гадаєш, її немає?»

Він сказав: «Уже».

А потім додав: «Ще».

Я запитав: «Як це? Континенти так легко не зникають».

Він сказав: «Якщо це був континент».

У його тоні я вловив знак заперечення.

Я здивувався : « А що тоді?»

Він мовив: «Мрія».

«Континент уяви».

«Айсберг у теплих широтах».

Пісні та балади

Притча навіяла йому стан сумного блаженства. Йому було так, ніби написано про нього. Ніби він чує голос, який говорить: «Це про тебе». «І про Жору, — відказує він. — І про Кузю». Так, ніби він тільки те, що про нього написано. Наче його прибито цвяхами букв до сторінки. Так, ніби немає нікого, хто зняв би його і поклав на землю, обтер і вгорнув у простирадло.

Інша папка містила пісні та балади. Вони лягали на його настрій, як ноти на клавіші. Він бачив «Пісню про рідний край» і «Баладу про трьох опришків», «Бідового короля» і «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку».

Пісня про рідний край

краю мій краю

старцю з простягненою рукою

каліко на поглум

байстрюче під тином

доки

тебе розпинатимуть

доки

тебе катуватимуть

доки

тебе зневажатимуть

доки

до до

тебе розкрадатимуть

ре ре

ґвалтуватимуть

мі мі

плюндруватимуть

фа соль ля сі до

доки

голодранцю

засранцю

п’янице

То були сумні пісні, віддруковані на друкарській машинці, створені десятки, може, сто років тому. Можливо, їх написали незрівнянно давніше, хтось знайшов, відчитав і видрукував. У бажанні покласти на музику вписував ноти, але нічого не вийшло. Безпросвітні балади про стогін і смерть, з тяжкими докорами і лайливими вставками, шляхетними розбишаками і спустошливими наскоками, безсилими погрозами і розпачливими прокляттями, зверненими до Бога молитвами і розчавленою надією. Вони каменюкою лягли на його серце. Він почав задихатися і задихнувся би, якби не прокинувся.

Лежав на спині й тяжко дихав. Сидів на стільці, а очумався на підлозі. Його побратими, яких знав кілька днів, щоб не сказати годин, блаженно посапували. Поруч лежала купа папок. У печі потріскував вогонь. Він підвівся. Знайшов пісні та балади.

Аркуші повисипалися з папки.

Він не мав сили їх підбирати.

Папок було досхочу.

Узяв ту, що зверху.

До неї також було долучено папірець. Дата, сума, прізвище, місто. Сума. Суму в дванадцять тисяч доларів супроводжувала нотатка: «Передано готівкою». І далі в дужках: «У брунатному дипломаті (дерматин, візерунок “крокодиляча шкіра”)», а після дужок стояла позначка «ОО» (особливі обставини). Він розшнурував бантик і з якимось незбагненним тремом вивільнив, мов метелика з лялечки, зошит.

Сидів і не розкривав. Підніс із підлоги аркуш з покресленими олівцем рядками-ескізами («У моєму серці цвітуть тюльпани / Вони для тебе, мій любий Пане!» та «Європо, корово, я тебе осідлаю і в’їду до Раю!»).

На іншому клаптику було виклацано «Прощання з покійником відбудеться...» Подальшого тексту бракувало. «Покійником» було від руки виправлено на «покійним». Ще інша рука підкоригувала «покійним» на «покійного», а між «з» і «покійного» вписала і двічі підкреслила «тілом». Виходило: «Прощання з тілом покійного відбудеться...»

Після цього він умостився спати.

Серед паперів, речень і літер.

І полінець - стільців, що потріскували в печі.

Частина друга. Тоді

Вчора пропливла хмарка. Ми просиділи день, вдивляючись в небо. Він казав — не пропливе, я — пропливе. Затявся, хоч ти що. Наче я не побачив, як він вивчав прогноз погоди в газеті, на якій перед тим спав. Лише газета — не вічний календар. Це ж треба вважати себе таким хитродупим, а насправді бути кінченим ідіотом. До речі, газета містила прогноз на позавчора, і позавчора небо було чистим. Ми посперечалися на їдло, яке принесе Льоня, але Льоня нічого не приніс. Мені це зовсім не сподобалося, але й він теж був не в захваті.

Толік знову нахлявся. Вночі ще й мжичило. Ненавиджу так прокидатися. Почуваюся слимаком. До того ж тхне сечею. Доки це триватиме, Толіку? — сказав Льоня. — Ти запаскудив нашу домівку. На що Толік саркастично скривився. Толік кривиться кожного разу, коли Льоня згадує про домівку. Так, домівку, — повторив Льоня. — Навіть свиня не насцить там, де вмоститься. Тут устряв Стьопа — Стьопа завжди вставляє своїх п’ять копійок: Насцить. Не тільки насцить, а й насре. Стьопа агроном, йому все це ближче. То Бог з неба цюняє, відбуркнув Толік. Це вже занадто. Блюзнірство, — запищав Стьопа. Це не блюзнірство, а фізіологія. Хіба ми не зроблені за подобою Бога, — запитав Толік? Ми погодилися. А якщо так, то й Бог мусить пісяти,