Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Так вони і зробили.

Тим часом Двейнові шкідливі речовини змінили його ставлення до Франсін із злобливості до жалісної залежності. Він вибачився перед нею за гадку про те, що їй захотілось франшизи «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі». Він віддав їй належне за її неослабну безкорисливість. Він попросив її просто потримати його в обіймах, що вона і зробила.

— Я такий розгублений, — сказав він.

— Ми всі такі, — сказала вона. І поклала його голову собі на груди.

— Мені треба з кимось поговорити, — сказав Двейн.

— Можеш поговорити з мамочкою, якщо хочеш, — сказала Франсін. Вона мала на увазі, що це вона мамочка.

— Скажи мені, в чому смисл життя, — запитав Двейн її духмяні груди.

— Лише Богу відомо, — відповіла Франсін.

Двейн якийсь час мовчав. А тоді затинаючись розповів їй, як одного разу їздив до головного офісу відділу «понтіаків» компанії «Дженералз Моторз» у місті Понтіак штату Мічиґан лише за три місяці після того, як його дружина проковтнула «Драно».

— Нам зробили екскурсію усіма дослідницькими відділами, — сказав він.

Найбільше його вразив, сказав він, ряд лабораторій і відкритих тестових площ, де знищували різні частини автомобілів і навіть цілі автомобілі. Науковці «понтіака» підпалювали оббивку, кидали ґравій у вікна, рвали колінчасті вали і карданні передачі, влаштовували лобові зіткнення, з корінням виривали важелі коробок передач, гнали мотори на високих швидкостях майже без мастила, відчиняли і зачиняли бардачок сто разів на день, охолоджували годинники на приладовому щитку до кількох градусів від абсолютного нуля і таке інше.

— Все, що не слід робити з машиною, вони робили з машиною, — сказав Двейн Франсін. — І я ніколи не забуду вивіски на вхідних дверях будівлі, де відбувалися всі оті тортури.

Ось ця вивіска, яку Двейн описував для Франсін:

— Я побачив цю вивіску, — сказав Двейн, — і не міг не замислитися, чи не для того Бог послав мене на Землю, щоб побачити, скільки чоловік може витерпіти і не зламатися.

— Я загубився, — сказав Двейн. — Я потребую, щоб хтось взяв мене за руку і вивів з лісу.

— Ти втомився, — сказала вона. — Як тобі не вто­митися? Ти так важко працюєш. Мені жаль чо­ловіків, вони так важко працюють. Хочеш трохи поспати?

— Я не можу спати, — сказав Двейн, — поки не отримаю деяких відповідей.

— Хочеш сходити до лікаря? — сказа­ла Фран­сін.

— Я не хочу вислуховувати те, що кажуть лікарі, — сказав Двейн. — Я хочу поговорити з кимось зовсім новим. Франсін, — сказав він і вп’яв пальці в її м’яку руку, — я хочу почути нові ідеї від нових людей. Я почув уже все, що сказали в Мідленд-Сіті, що коли-небудь скажуть. Це має бути хтось новий.

— Як хто, наприклад? — спитала Франсін.

— Я не знаю, — сказав Двейн. — Мабуть, хтось із Марса.

— Ми можемо поїхати до іншого міста, — сказала Франсін.

— Все те саме, що й тут. Вони всі однакові, — сказав Двейн.

У Франсін з’явилася ідея.

— А як щодо тих художників і композиторів, які приїжджають до міста? — сказала вона. — Ти ніколи ні з ким таким не розмовляв. Мабуть, тобі варто з кимось із них поговорити. Вони думають не так, як всі.

— Я вже все інше попробував, — сказав Двейн. Він просвітлів. І кивнув. — Ти маєш рацію! Фестиваль може подарувати мені цілком новий погляд на життя! — сказав він.

— Ось для чого він, — сказала Франсін. — Скористайся ним!

— Скористаюсь, — сказав Двейн.

То була велика помилка.

Кілґор Траут, що їхав автостопом чимраз далі і далі на захід, тим часом став пасажиром фордівської «Галактики». Чоловік за кермом «Галактики» був комівояжером, який продавав пристрій, що охоплював ззаду кузов вантажівок біля навантажувальних платформ. Це був складаний тунель із проґумованої парусини, і в дії він виглядав ось так:

Це пристосуван­ня доз­во­ля­ло людям у при­мі­щен­ні завантажувати чи роз­вантажу­ва­ти вантажівки, щоб не ви­пус­кати назовні холодне повітря влітку чи тепле повітря у зимовий час.

Чоловік за кермом «Галактики» також продавав великі бобіни для дроту, кабелю і каната. Також продавав вогнегасники. Він пояснив, що є представником від виробника. Був сам собі господарем, репрезентуючи продукцію, виробники якої не могли дозволити собі власних комівояжерів.

— Я сам собі визначаю, коли працювати і які саме товари продавати. Мене не продає товар, — сказав він.

Його звали Анді Лібер. Йому було тридцять два. Він був білий. Був доволі огрядний, як і багато людей у країні. Явно щасливий чоловік. Він гнав машину, як маніяк. «Галактика» тепер їхала із швидкістю дев’яносто дві милі за годину.

— Я один із вільних людей, які ще залишилися в Америці, — сказав він.

Його пеніс був один дюйм в діаметрі і завдовжки сім з половиною дюймів. Останній минулий рік в середньому він мав двадцять два оргазми на місяць. Це було набагато вище середнього по країні. Його прибуток і вартість його страхового поліса в зрілому віці також були набагато вищі від середнього.

Одного разу Траут написав роман, який назвав «Як справи?», і в ньому йшлося про національні середні показники цього та іншого. Рекламна аґенція на іншій планеті провела успішну кампанію для місцевого еквіваленту арахісового масла у землян. Приваблива частина кожної реклами була твердженням про певне середнє значення — середня кількість дітей, середній розмір чоловічого статевого органа саме на цій планеті, який був завдовжки два дюйми, з внутрішнім діаметром три дюйми, а зовнішнім — чотири з чвертю дюймів — і таке інше. Реклама пропонувала читачам довідатися, чи вони були кращими чи гіршими від більшості з цього чи іншого погляду — хоч якими б були погляди в конкретній рекламі.

Далі реклама говорила, що і кращі, і гірші люди їли таку-то марку арахісового масла. За винятком того, що насправді це не було арахісове масло. Це було шлакомасло.

І таке інше.

Розділ 16

І їдці арахісового масла на Землі вирішили завоювати їдців шлакомасла на планеті з книжки Кілґора Траута. На цей час земляни не просто знищили Західну Вірджинію і Південно-Східну Азію. Вони знищили все.