Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Тепер ти розумієш, чому ми мусимо бути обережними? — голос Сапіра звучав тихо, але його погляд, коли він нарешті подивився на мене, здавався з сумішшю болю та тривоги.

Я кивнула, і цього разу в мені не було сумнівів. Я його розуміла, вони стояли на захисті планети та боролися за майбутнє... за життя. А хтось намагався це зруйнувати. Хтось, кому байдуже, хто загине, чи скільки болю це принесе. Та як взагалі можна допомагати Скверні, хто той божевільний?

Я стисла кулаки, відчуваючи, як по шкірі пробіг холодний дрож.

— Ми не можемо покладатися ні на кого, крім нас, — продовжив Сапір, вдивляючись у далечінь.

Я видихнула, спробувавши зібрати думки докупи.

— Якщо він уже серед вас... то що далі? Як його виявити?

— Ми будемо спостерігати. Аналізувати кожен крок, кожен погляд, кожне слово. Не піддавайся емоціям, Катіоно. Багато не розповідай про наші тренування, тебе будуть розпитувати, їм цікаво і це нормально, але ніякої конкретики. Особливо не розповідай про місця,де ми будемо це робити.

Він відпустив мою руку і трохи відсунувся, а потім уже вголос промовив:

— Сьогодні гарна погода для прогулянки, та все ж не варто засиджуватися. До речі, тебе шукала Ліліана.

Я здригнулася.

Ого... давно вона не заходила. З того часу, як розповіла, ким насправді є, я її більше не бачила. Не знала, чого очікувати від цієї зустрічі. Як узагалі поводитися? Я ж думала, що вона проста помічниця, а тепер...

— Вона чекає тебе в південній вітальні. Тебе проведуть, — додав Сапір, підводячись.

Мене провели довгим коридором до широких дверей, оздоблених тонким різьбленням по темному дереву. Коли їх відчинили, я побачила просторе приміщення з високими вікнами, через які пробивалося сонячне світло.

Посередині кімнати, спокійно потягуючи з тонкої чашки чай, сиділа Ліліана. Вона виглядала бездоганно, її постава була рівною, а в очах читалося щось невловиме, майже хижий прищур. Скинувши маску служниці, тепер її нізащо не преплутати зі звичайною дівчиною.

— Катіоно, — вона підняла на мене погляд і легенько всміхнулася, вказуючи рукою на вільне місце навпроти. — Давно не бачилися. Сідай.

Я повільно підійшла й сіла, напружено дивлячись на неї.

— Ти зникла після тієї розмови, — сказала я.

— Ти не була готова. А тепер, я бачу, ситуація змінилася, — її пальці злегка торкнулися краю чашки. — Я хочу почути, що ти думаєш про все це зараз. Ти трохи освоїлася, і  навіть злилася з Емером.

Вона не знає про Рубера. Отже її теж підозрюють, не розповівши все, що там тоді сталося. Я чула як всі говоряд про напад химер на Вартових, але ні слова не було про те, що напали на мене. Щось у її тоні змусило мене насторожитися.

— Думаю... що вибору в мене немає, — відповіла я чесно.

Ліліана нахилила голову набік, розглядаючи мене, немов уперше.

— Це найгірший стан для воїна, Катіоно. Якщо ти продовжуєш дивитися на це, як на тягар, то одного разу це тебе зламає.

Я стиснула губи. То ось воно що.

— Я не воїн. Я не вибирала цього.

— Але й не відмовилася.

Мої руки стиснулися в кулаки. До чого вона взагалі веде? Що їй треба?

— Ти про щось конкретне?

Вона усміхнулася ширше, але в цій усмішці не було тепла. Лише  прагматична посмішка людини, яка звикла все контролювати.

— Давайте не будемо грати в дурні ігри, — сказала вона. — Ти мусиш краще старатися. Це нікуди не годиться. Я розумію, що ти лиш почала але... вони тобі цього не скажуть, бережуть тебе але ти мусиш знати.

— Щось сталося?

Ліліана поставила чашку на стіл, обережно, майже показово, й подивилася на мене уважно.

— Так. Ти, певно, вже знаєш, що цього разу Скверна навчилася створювати химер своєю силою. І вбиває не лише флору, а й фауну нашого світу. Мало того, вона робить з них мутантів. Ти зустріла хижих тварин, але є й рослини, які здобули розум та нападають на людей.

Я розкрила рот від шоку, і незнала що відповісти. Цього мені не розповідали хлопці... та взагалі ніхто.

— Це... Я не знала про це.

— Звісно, що не знала. Ми намагаємося про це не розповсюджуватися, але втримати людей від паніки все важче. Адже повернути все, як було, ми не в змозі нажаль.

Вона витримала паузу, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Розумієш, до чого я веду?

Я хотіла сказати, що ні, не розумію. Але в глибині душі вже здогадувалася.

— Поки не дуже, — промовила, намагаючись затягнути цей момент.

— Рада Вищих вирішила, що твої тренування мають нести одразу практичний характер.

Я все ще сподівалася, що вона скаже щось інше. Що дасть більше часу. Що це все буде... не так.