Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Ну, непогано, — підтакнув мені Ксемеріус.　

Я ще міцніше притиснула до себе згорток.　

— Шарлотта щось запідозрила! Навіть якщо вона не знає точно, що саме їй вдалося виявити. Вона напевне патякає про нас Вартовим, розкаже, що ми…　

— Я впевнений, що для такої дискусії знайдуться належні місце й час, — незвичним суворим голосом перебив мене містер Бернард. Потім, піднявши з підлоги ліхтарик Ніка, увімкнув його й ретельно освітив ним весь простір від нижньої щілини між Шарлоттиними дверима до стелі. Верхнє світло в кімнаті згасло.　

Так, Шарлотта могла чути кожне наше слово. Я кивнула.　

— Ви, звичайно, маєте рацію. На добраніч, містере Бернард.　

— Солодких снів, міс Ґвендолін.　

Наступного дня вранці мамі дійсно знадобився кран, аби підняти мене з ліжка. Проте вона виявилася хитрішою і скористалася бридким пластмасовим Санта-Клаусом, якого хтось подарував Кароліні минулого Різдва. Якщо натиснути на кнопку, Санта починав електронним голосом промовляти: «Хо-хо-хо, Меррі Крісмас!» Я напнула на себе ковдру, намагаючись уникнути цих жахливих звуків. Та після шістнадцятого «хо-хо-хо» я таки здалась і відкинула ковдру, одразу пошкодувавши про це, бо згадала, де мені сьогодні належить побувати. На балу.　

Мені доведеться мати справу з графом без корисної інформації, якщо тільки не станеться диво і я не знайду можливості потрапити до дідуся в 1993 рік іще до балу.　

Я задумалася. Мені потрібно було ще раз цієї ночі потрапити в минуле. Але тоді Шарлотта точно б про все дізналася, тож я, здається, вчинила мудро.　

Злізши з ліжка, я потупцяла у ванну. Я поспала всього три години. Після нічної зустрічі з Шарлоттою я про всяк випадок прислухалася до поради Ксемеріуса: сховала хронограф за стінкою шафи. Мені довелося видавити її та розпороти черево крокодилу, щоб заховати там хронограф.　

Почувалася я після всіх цих подій мов викручена ганчірка, тож миттю заснула глибоким сном, який мав перевагу — мені не снилися жахіття. Власне кажучи, мені взагалі нічого не снилося. Я не могла бачити видіння, на відміну від тітки Медді.　

Я запізнилася на сніданок, бо довго шукала мамину пудру, щоб замазати синці під очима. І коли нарешті, похитуючись, я спустилася на перший поверх, тітка Медді схопила мене і потягла до своєї кімнати.　

— Що трапилося? — запитала я, розуміючи, що питання не має сенсу. Якщо тітка Медді прокинулася о пів на восьму, щось трапилося і справді було негаразд. Волосся її було розпатлане, бігуді, що мали бути на чолі, сповзли й теліпалися над вухом.　

— Дівчинко моя, Ґвендолін! Можна й так сказати, — тітка Медді опустилася на своє незастелене ліжко і, картинно насупивши чоло, втупилася у бузкові шпалери в дрібну квіточку. — У мене було видіння!　

Ну, цього ще бракувало!　

— Спробую вгадати: хтось розтоптав рубінове серце підборами чобіт, — припустила я. — Або, може, крук врізався у вікно баштового годинника?　

Тітка Медді так сильно похитала головою, що нечесані пасма злетіли вгору, а бігуді з’їхали набік.　

— Ні, Гвендолін, це зовсім не смішно! Хоч мені й не зрозуміло іноді, що означають ці видіння, але згодом завжди з’ясовується, що вони повідомляли про щось важливе. — Вона взяла мене за руку й притягнула до себе: — А цього разу видіння було надто зрозумілим. Я бачила тебе в блакитній сукні, вітер підхоплював її, навколо палали свічки, і хтось грав на скрипці.　

Шкірою пробігся мороз.　

Наче мало мені було власного неприємного передчуття з приводу цього балу… Треба ж було й тітці Медді побачити цей самий бал у своєму видінні. А я ж не говорила їй ні про бал, ні про те, яку сукню збираюся вдягнути.　

Тітка Медді була задоволена тим, що, нарешті, я звернула на неї увагу.　

— Спочатку все було добре, гості танцювали, і ти теж, але потім я побачила, що в залі немає даху. Над тобою насунулися жахливі чорні хмари, з яких шугонув птах і кинувся на тебе, — говорила вона. — А коли ти намагалася втекти, то натрапила саме на того птаха… Це було жахливо! Усе було червоне від крові, навіть небо червоніло, і краплі дощу, що падали з неба, були криваві…　

— Гм… Бабусю Медді?　

Вона заламала руки.　

— Люба моя, так, я знаю, це дуже жахливо. Сподіваюся, це не віщує жодних подій…　

— Я гадаю, ти щось проґавила, — знову перебила її я. — І куди ж я… себто Ґвендолін із твого сну, побігла?　

— Та це був не сон, а видіння! — Тітка Медді зробила ще більші очі, якщо це взагалі можливо. — Ти врізалася в меч.　

Просто наскочила на нього.　

— І що то був за меч? Звідки він узявся?　

— Він… просто висів у повітрі, щось таке, — сказала тітка Медді, при цьому махаючи руками перед моїм обличчям. — Але річ зовсім не в ньому, — трохи роздратовано правила вона далі, — а в ріках крові!　

— Гм. — Я сіла поруч із нею на краєчок ліжка. — І що ж я маю робити з цим видінням?　

Тітка Медді, озираючись навсібіч, схопила зі столу бляшаночку з лимонними льодяниками і поклала один собі в рот.　

— Ох, дитино, якби ж то я знала. Я просто подумала, що, можливо, це тобі допоможе… як застереження…　

— Ну добре. Постараюся не наскакувати на мечі, що висять у повітрі, обіцяю, — я поцілувала тітку Медді та встала. — А ти краще б ще трохи подрімала — це ж зовсім не твій час.　

— Так, ти маєш рацію, — вона солодко потягнулася і напнула на себе ковдру. — Та все ж таки зверни увагу на те, що я тобі розповіла, — пробурмотіла вона. — Бережи себе.　

— Гаразд, — у дверях я обернулася і додала: — А… а лева у твоєму видінні часом не було? Або Діаманта? Або… може, сонця?　

— Ні, — відповіла тітка Медді, вже заплющивши очі.　

— Я так і знала, — пробурмотіла я і тихо причинила за собою двері.　

Спустившись до сніданку, я відразу ж помітила, що за столом нема Шарлотти.　

— Бідолашна дівчинка хвора, — пояснила тітка Гленда. — Підвищена температура, дуже болить голова, напевно, це грип, він саме панує. Чи не могла б ти передати це вчителям, Ґвендолін?　

Я похмуро кивнула. Грип — аякже! Шарлотта хотіла залишитися вдома, щоб обнишпорити мою кімнату.　

Ксемеріус умостився на таріль із фруктами. Здається, він думав так само:　

— А я про що! Ніяка вона не дурепа!　

Містер Бернард, який саме потягнувся по яєчню, теж поглянув на мене стурбовано.　

— Нещасна дівчинка стільки пережила за останні кілька тижнів, — бідкалася тітка Гленда, намагаючись не помічати, як Нік гучно пирхнув. —