Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

сказав він, показуючи на хронограф, який я знову загорнула в банний халат, звалила собі на стегно й притиснула ліктем правої руки. Позіхаючи, я прошмигнула зі схованки на сходи. Потім обережно закрила вхід портретом прапра… тобто, портретом нашого опецькуватого предка.

Я дерлася вгору сходами, а Ксемеріус не відходив від мене ні на крок.　

— Ану, видави задню стінку в шафі, що стоїть у тебе в кімнаті. Ця стінка зроблена з тонкої фанери, ти точно зможеш її виламати. І таким чином, через дірку у фанері можна проповзти в підсобку, де ціла купа схованок.　

— Сьогодні я хіба що просто запхаю його під ліжко — на більше, мабуть, я вже не спроможна. — Мої ноги немов налилися свинцем, я ледве пересувалася від втоми. Я вимкнула ліхтарик і навпомацки потупцяла до себе в кімнату, засинаючи на ходу. Мені майже почав снитися якийсь сон, коли я, похитуючись, сунула повз кімнату Шарлотти. Двері зненацька тихенько відчинились, і мене освітив промінь світла. Я так перелякалася, що ледве не випустила хронограф.　

— Халепа, — пробурмотів Ксемеріус, — всі спали як убиті, чесне слово!　

— Тобі не здається, що ти застаренька для цієї піжами з кроликами? — кинула Шарлотта. Вона притулилася до дверного отвору, граційна, як завжди. Шарлотта була одягнута в довгу нічну сорочку на тоненьких бретельках. Волосся її спадало блискучими хвилями на плечі. (Це перевага зачіски з косами: вона схожа одночасно на ефект бігуді й наводить на думку про якогось золотоволосого янгола.)　

— Ти мене злякала, зовсім з глузду з’їхала? — шепотіла я, щоб не розбудити на додачу ще й тітку Ґленду.　

— Що це в тебе там? І чому ти скрадаєшся тут вночі моїм коридором?　

— Давно цей коридор став твоїм? І як мені тепер добиратися до власної кімнати — може, дертися по стіні й залазити через вікно?　

Шарлотта відсунулася від дверей і підійшла до мене.　

— А що це там у тебе під пахвою? — запитала вона ще раз, але вже грізним тоном. До того ж Шарлотта шепотіла, та той шепіт лише надавав її голосу вимогливості. А ще вона дивилася на мене якось… моторошно, і я не наважилася просто пробігти повз неї.　

— Ох, — зітхнув Ксемеріус, — ти ба, кому гормони в голову вдарили. Я б не радив сваритися з нею сьогодні.　

Я ніяк не очікувала такого розвитку подій.　

— Це ти про халат?　

— Покажи-но, що там усередині! — попросила вона.　

Я позадкувала.　

— У тебе що, клепки розсохлися? Я не збираюся посеред ночі розгортати перед тобою свій банний халат. Тому, будь ласка, пропусти, мені хочеться спати!　

— А мені хочеться подивитися, що там у тебе в халаті! — просичала Шарлотта. — Думаєш, я така ж наївна, як і ти? І не помітила ваших змовницьких поглядів і тихої балачки? Якщо вам так кортить обійти мене, придумайте якийсь витонченіший план. Це якось пов’язано зі скринею, яку містер Бернард та твій брат протягли до тебе в кімнату? Напевно, у тебе під пахвою якраз те, що було в тій скрині?　

— Ну що ж, вона не дурепа, — бовкнув Ксемеріус, чухаючи крилом ніс.　

Можливо, колись, якби я була трохи бадьорішою, я обов’язково вигадала б якусь правдоподібну історію, але цієї миті я дуже нервувалася.　

— Тебе це не стосується! — сказала я.　

— Та ні, ще й як стосується! — наступала на мене Шарлотта. — Хоч я і не Рубін, і не член Кола Дванадцяти, але, на відміну від тебе, принаймні думаю не гірше за них! Я не почула всього, про що ви там шепотілися в твоїй кімнаті — двері в цьому будинку затовсті, — але того, що я почула, мені цілком достатньо! — Ступивши ще один крок до мене, вона показала на халат. — Раджу тобі віддати оце самовільно. Ти ж не хочеш, щоб довелося відбирати його силоміць?!

— Ти підслуховувала нашу розмову? — мені враз стало зле. Що ж їй вдалося зрозуміти? Цікаво, вона знає, що оце — хронограф? Який, до речі, за останні кілька хвилин, мабуть, поважчав удвічі, тому я взяла його обома руками. Ніків ліхтарик довелося при цьому кинути на підлогу. Він упав досить гучно. Я вже тоді була не надто впевнена, чи хотілося б мені, щоб тітка Ґленда прокинулася.　

— Тобі відомо, що ми з Ґідеоном разом займалися крав-маґою[17]? — запитала Шарлотта, наблизившись ще на крок.　

Я автоматично позадкувала.　

— Ні. А тобі відомо, що погляд у тебе зараз точнісінько, як у тієї дурнуватої білки з «Льодовикового періоду»?　

— А може, нам пощастило, і ця її крав-маґа — просто невинна нісенітниця, — припустив Ксемеріус. — Як камасутра, їй-бо! Ха-ха! — захихотів він. — Я не хотів, даруй. Але в екстремальних ситуаціях я найкраще жартую.　

— Крав-маґа — це ізраїльське бойове мистецтво, дуже ефективне, — сказала Шарлотта, — я могла б зараз одним ударом у сонячне сплетіння вивести тебе з ладу або пробити потилицю.　

— А я могла б закричати «Рятуйте!».　

Ми все ще розмовляли пошепки. Напевно, так спілкуються між собою дві змії — тільки й чутно, як вони сичать.　

А якщо погукати сюди інших мешканців будинку, що трапиться? Шарлотта, напевно, посоромиться тоді пробивати мені потилицю, але всім їм закортить дізнатися, що ж загорнуто в мій халат.　

Мені здалося, що Шарлотта прочитала мої думки і в’їдливо розсміялася. Майже пританцьовуючи, вона прошипіла:　

— Нумо, закричи!　

— Я б так і зробив, — підтакнув Ксемеріус.　

З-за спини Шарлотти, як завжди, наче з-під землі, виринув містер Бернард, і виявилося, що це вже не потрібно.　

— Я можу щось зробити для милих дам? — поцікавився він.　

Шарлотта, наче нажахана кішка, здригнулась і рвучко обернулася. На мить мені здалося, що вона ось-ось накинеться на містера Бернарда і вгатить йому просто в сонячне сплетіння. Проте, хоч пальці на її ногах і тремтіли, цього, на щастя, не сталося.　

— Інколи мені навіть вночі кортить їсти. Тому, якщо вже не спиться, я саме збирався приготувати щось і перекусити.　

Коли він з’явився, я відчула, що врятована, і несподівано навіть для самої себе нервово захихотіла.　

— А я уже принесла собі дещо з кухні, — кивнувши, я показала на вузол, що тримала, міцно притиснувши до грудей, — але організму цієї юної каратистки точно бракує цукру, їй вкрай потрібна маленька перекуска.　

Шарлотта попленталася назад до своєї кімнати.　

— Тепер я буду за тобою пильнувати, — мовила вона, тицьнувши вказівним пальцем мені в груди.　

Вона наче збиралася декламувати щось патетичне, бо мала такий вигляд, ніби стояла не в темному коридорі, а на театральній сцені.　

— За вами, містере Бернард, теж, — докинула вона.　

— Ну що ж, ми це мали передбачити, — прошепотіла я,