Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Керстін Ґір. Timeless: Смарагдова Книга

Для марципанових дівчаток усього світу.

(Для всіх-всіх марципанових дівчаток.

Дарма, чи 14 їм років, чи 41, — почуваються вони однаковісінько.)　

Надія — це пташина

Між віт Душі, яка

Без слів співає пісню

Й ніколи не змовка.[1]

Емілі Дікінсо

ПРОЛОГ

Белґравія, Лондон З липня 1912 року　

Тут лишиться негарний шрам, — зауважив доктор, не підносячи голови.　

Пол криво посміхнувся:　

— Це краще, аніж ампутація, про яку мені торочила міс Заяча Душа.　

— Оце так жарт! — гмикнула Люсі. — Ніяка я не Заяча Душа, це все ти… пан Пришелепувато-Легковажний, годі жартувати! Ти сам чудово знаєш, як легко інфікуються такі рани, а отже, тобі пощастить, якщо ти в ці часи залишишся живим — жодних тобі антибіотиків, а лікарі суціль невігласи і халтурники!　

— Довіку вдячний, — озвався доктор, накладаючи при цьому на щойно зашиту рану ще якусь коричневу мазь. Та мазь пекла хоч на стіну лізь, і Пол насилу придушив гримасу болю. Йому тільки й лишалося сподіватися, що плям на шикарному шезлонгу леді Тілні не залишилося.　

— Я не мала вас на увазі. — Пол помітив, що Люсі щосили пнеться бути привітною і вдає щось типу посмішки. Посмішка, щоправда, вийшла кисленькою, але головне ж — це спроба. — Впевнена, ви робите все якнайкраще, — сказала вона.　

Доктор Гаррісон кращий та й годі, — запевнила леді Тілні.　І єдиний… — пробурмотів Пол. Раптом він відчув, що страшенно стомився. Певно, в тому солодкуватому напої, що його Полові влив лікар, було якесь снодійне.　

— Перш за все, наймовчазніший, — докинув доктор Гаррісон. Сніжно-біла пов’язка перехопила Полову руку. — І, чесно кажучи, мені не надто віриться в те, що за вісімдесят років лікуватимуть такі ось рубані й колоті рани краще за мене.　

Люсі глибоко зітхнула, і Пол уже знав, що буде далі. З її високо підібраної зачіски вибився кучерик, і дівчина хвацьким жестом застромила його за вухо.　

— Ну, якщо згрубша, не те щоб… але якщо бактерії… це одноклітинні організми, які…　

— Люсі, припини! — урвав їй мову Пол. — Доктор Гаррісон чудово знає, що таке бактерії!　

Рана досі страшенно пекла, до того ж почувався парубок як викручена ганчірка, так що йому хотілося лише одного — заплющити очі й трохи подрімати. Але через це Люсі розлютувалася ще дужче, і хоча голубі очі її несамовито блищали, насправді в них ховалася лише турбота, і — навіть гірше — страх, це він знав точно. На догоду Люсі він намагався і знаку не подати, як зле слухається його тепер власне тіло і який охопив його відчай.　

Тому Пол просто вів далі:　

— Це ж не середньовіччя, а двадцяте століття — доба неймовірних відкриттів. Кардіограма вже давно відома, кілька років тому встановлено збудника сифілісу і навіть розроблено методи його лікування.　

— Бачу, хтось добре готувався до уроків таємницезнавства, — вигляд у Люсі був такий, ніби вона ось-ось вибухне. — Як, утім, мило!　

— А ще торік Марія Кюрі здобула Нобелівську премію з хімії, — докинув доктор Гаррісон.　

— І що ж вона винайшла? Атомну бомбу?　

— Іноді я просто дивуюся, що ти така темна. Марія Кюрі відкрила радіо…　

— Стули вже пельку! — Люсі схрестила руки на грудях і кресала на нього очима. Осудливого погляду леді Тілні вона не помітила. — Знаєш що, залиш-но при собі ці проповіді! Ти! Міг! Загинути! Можеш мені пояснити, як би без тебе я впоралася з таким нещастям, — тут голос її зірвався. — І як би я взагалі жила без тебе?　

— Мені так шкода, принцесо. — Вона й близько не уявляла, наскільки йому справді шкода.　

— Он як! — видихнула Люсі. — Тільки не треба дивитися на мене таким-от поглядом провинного пса.　

— Міркувати про те, чого не сталося, ні до чого, дитино, — похитала головою леді Тілні, поки доктор Гаррісон збирав інструменти назад у саквояж. — Усе скінчилось добре. Коли б не нещастя, не було б Полові й щастя.　

— Лише тому, що все могло закінчитися ще гірше, це зовсім не означає, що все чудово! — закричала Люсі. — Нічого не вийшло, зовсім нічого! — Очі її налились сльозами, аж у Пола защеміло серце. — Ми тут уже три місяці й ще нічого не домоглися, нічого з того, що планували, навіть навпаки — ми тільки більше все зіпсували! Нарешті в наших руках були ці кляті документи, і Пол узяв і просто їх віддав!　

— Так, напевно, я трохи поквапився. — Пол опустив голову на подушку. — Але тієї миті я відчував, що чиню правильно. — А все сталося тому, що смерть була страшенно близько. Ще трохи — і лорд Аластер одним помахом шпаги випустив би з нього дух. Але Люсі він цього нізащо не розповість. — Якби Ґідеон узяв нашу сторону, ми ще мали б шанс. Щойно він прочитає документи, то зрозуміє, про що йдеться. Я сподіваюся.　

— Але ж ми самі не до кінця знаємо, що там є, у цих записах! Може, вони зашифровані або… ет, ти взагалі хоч здогадуєшся, що ти тоді передав Ґідеону? — не вгавала Люсі. — Лорд Аластер міг втелющити тобі будь-що: старі рахунки, любовні цидулки, порожні аркуші…　

Полові й самому давно вже спадало це на думку, але це сталося і не відстанеться.　

— Треба все-таки часом довіряти людям довкола, — пробурмотів він, прагнучи лише одного — щоб цей вислів стосувався і його самого. Думка про те, що лорд міг передати Ґідеону всілякий непотріб, гризла його ще більше, ніж підозра, що цей хлопак цілком міг би віднести їх просто графові Сен-Жермену. Це означало б змарнувати їхній єдиний козир. Але Ґідеон сказав тоді, що кохає Ґвендолін, і його голос був якимось… переконливим, чи як.　

— Він обіцяв мені, — хотів було сказати Пол, та з його вуст вирвався лише невиразний шепіт. До того ж це була неправда. Втім, відповідь Ґідеона він не встиг почути.　

— Яке безглуздя — співпрацювати з Флорентійським Альянсом, — долинули до нього слова Люсі.　

Повіки його обважніли. Хоч би що там підсипав йому доктор Гаррісон, діяв цей засіб на диво швидко.　

— Атож, знаю, знаю, — правила далі Люсі, — це була моя дурна ідея. Ми мали взяти справу у свої руки.　

— Але ж ви не вбивці, дівчинко, — зауважила леді Тілні.　

— З погляду моралі байдуже, чи ти сам когось убив,