Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Наша сім’я володіла невеликим котеджем, прихованим від сторонніх очей високими деревами та пагорбами. За кілька метрів від нього був розташований дикий пляж, на якому ми проводили довгі літні вечори, запускаючи феєрверки й милуючись заходом сонця, яке довго потопало в морській гладіні. Це було секретним місцем мого щастя, яке мама продала, як і все те, що нагадувало їй про колишнє безтурботне життя, яке тепер залишилося лише в наших з нею спогадах.

— Море, — усміхаючись, кричу я, — я чую море!

— В якій воно стороні? — згоряючи від нетерпіння, белькоче Узумакі. — Я не бачу нічого, окрім дороги та дерев.

— Воно має бути десь неподалік, якщо ми можемо почути його шум, — спокійно відповідає Саске, — але… там немає прісної води, ми просто згаємо час, який у нас лишився до заходу сонця. Ми виїхали приблизно в обід, проїхали автобусом понад дві години та зараз пройшли близько години, а то й півтори. Скоро почне темніти, тому треба ухвалити рішення: йдемо до моря чи продовжуємо слідувати маршрутом автобуса?

— Я за море, — сяє в усмішці Наруто.

— Від тебе іншого й не чекав, — закочує очі Саске. — Що ти думаєш, Сакуро?

— Логічно було б слідувати цій дорозі й далі, — зітхаю я, — але я страшенно хочу подивитися на море. Хочу вдихнути його солоний запах й прогулятися босоніж берегом. Напевно, ти вважатимеш це безглуздим, але я занадто довго дотримувалася здорового глузду та прислухалася лише до того, що було логічним. Тепер я хочу слідувати за тим, що бажає серце!

— З чого ти вирішила, що я вважаю це безглуздим? Гадаєш, я не хочу побачити море? Тоді навіщо мені було зупиняти вас? — знизує плечима Учіха, важко зітхаючи. — Просто мені було важливо, щоб цього хотів кожен, а не тільки я. Як на мене, це і є командна злагодженість. Хоч у чомусь ми зійшлися, що ж тоді ходімо?

— Трясця! — щасливо скрикує Узумакі. — Як давно нам не було так весело, га, Саске? Навіює спогади! Я просто обожнюю пригоди! Як же я втомився від цих правил та заборон! Ось воно справжнє, непередбачуване життя! Давайте хутчіше!

Наруто хапає мою долоню, стискаючи її з таким хвилюванням, що в мене завмирає серце. Його усмішка засліплює. Виявляється, він був таким завжди, а я не бачила в ньому цієї життєрадісності, доброти та щирості. У відповідь я стискаю його долоню та усміхаюся, відчуваючи сльози. Радість переповнює мене настільки, що несила стримувати свої почуття. Наруто відчуває це, адже я бачу схвалення в його очах. Він такий світлий, немов промінчик сонця! Такі люди зігрівають своєю добротою інших, вони надихають. Цей хлопець зумів достукатися до тієї Сакури, яка весь цей час страждала всередині від самотності та суворості, якими я стримувала її, немов полонянку.

Дивлячись на Саске, який весь цей час роздратовано спостерігає за нами, я простягаю йому вільну руку. Мені кортить подарувати йому те саме тепло, що розтоплює кригу у моєму серці.

«Ніхто у цьому світі не заслуговує на самотність! Кожному потрібні особливі люди!», — лунають слова Куренай-сенсей у моїх думках.

— Ви що, за ручки вирішили триматися, як у дитинстві? — пирхає Учіха. — Я в цьому не братиму участі! Не задавайся, старосто, мене дратує цей твій химерний порив емоцій. Гадаєш, що вже стала іншою? Подивимося, на скільки тебе вистачить! Ти завжди була слабкою, але ретельно приховувала це за маскою холоду та відчуженості! Вирішила відкритися цьому жорстокому, лячному світові? Що змінилося за ці два дні? Ти ж в нас людей не бачила! Дивилася на всіх зверхньо, ​​замикаючись у собі все сильніше. То що змусило тебе змінити свою думку? Тепер ми не настільки жахливі, еге ж? Ти просто облудниця! Тому більше не простягай мені свою руку! Без особливої ​​потреби я не торкнуся такої людини, як ти! Не варто плекати ілюзій на мій рахунок!

Голос Саске звучить дуже грубо. Він з презирством зазирає прямісінько в мої очі, ніби прагне того, аби мені було боляче. У його погляді чаїться образа та злість, які він транслює у кожному слові чи зітханні. Напевно, за всі ці роки я була надто строга й упереджена до нього та його друзів, тому можу уявити, як тепер йому незручно від різких змін у такій людині, як я.

— Людям властиво змінюватися, Саске, — рівно відповідаю я, викликаючи здивування в його роздратованому погляді, — визнаю, я помилялася. Дивлячись на вас зверхньо, я намагалася тримати всіх на відстані, аби не відчувати болю, однак, я припустилася помилки. Весь цей час я лише грузла в скорботі та тузі, вважаючи, що захищаю себе від почуттів, які можуть зашкодити. Я перепрошую за свою поведінку! Тепер я зрозуміла, що такі лицеміри як я – глибоко нещасні люди. Ти так не вважаєш? Проте я не дозволю собі захлинутися в цій самотності! Як би не було боляче, чи страшно, я знову хочу довіряти! Не тільки вам, тому що ми вимушені цим іспитом. Я хочу довіряти людям, хочу мати друзів! Хочу дізнатися, що це за почуття: «дружба» чи «кохання». Я не збираюся пускати пил в очі, лише хочу змінити те, ким я стала через свої помилки. Якщо я тобі огидна, не хвилюйся, я не набридатиму! Однак я зобов’язана подякувати тобі, адже, попри ворожість до мене, ти завжди був поблажливим. Ти допомагав мені, довіряючи моїм словам… ти не дозволяв мені здатися, тягнучи за собою, хоча, напевно, відчував відразу від того, що тримав мою руку…

— Я так не вважаю, — перебиває мене Наруто, різко притягуючи мене до Учіхи, який трохи замішався від мого монологу. — Скільки ми знайомі, Саске? Я знаю тебе з дитинства й можу розпізнати, коли ти говориш не те що думаєш насправді. Може, припиниш вдавати з себе недоторканного? Чи мені варто сказати, що ти ніколи не відчував огиди до Сакури?

— Ти це й так кажеш, дурню, — спокійно відповідає Саске, переводячи погляд на мене. — Я все ще не довіряю тобі й не відмовлятимусь від того, що сказав. Проте Наруто має рацію, я не відчуваю ненависті до тебе. Мені просто байдуже, так що не варто дивитися на мене настільки жалібно. Ми лише гаємо дорогоцінний час!