Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Він рушає вбік від головної дороги стежкою, яка простягається через дерева. Мені все ще ніяково від усього почутого, але я чітко усвідомлюю, що заслуговую на кожне слово, сказане мені щиро й без будь-якого злого наміру. Наруто знов стискає мою руку, розпливаючись у втішній усмішці, наче хоче підтримати без зайвих слів. Він дивиться на мене своїм пронизливим поглядом так, що перехоплює подих. Я шарію від цього, та, на моє щастя, нашу увагу привертає тупіт, який стрімко наближається до нас. Я навіть сіпаюся від неочікуваної появи хлопця, який, здавалося, відійшов вже далеко вперед.

— Хай тобі грець! — кричить Саске, зупиняючись біля нас із Наруто. — І чому я взагалі це роблю? Ось, тримай!

Він простягає мені свою руку, відводячи погляд через зніяковіння. Я зараз настільки приголомшена, що Саске доводиться поквапити мене, адже я ціпенію, дивлячись на нього з відкритим ротом. Він мені дає шанс? Невже… він змінив свою думку? Він вірить мені? Погляд Учіхи не байдужий, лише трохи роздратований через те, що він бореться всередині себе з вихором почуттів. Серце тремтить, і я відчуваю, як розправляються крила за моєю спиною. Це почуття… воно таке яскраве та тепле, що хочеться кричати від радості, яка переповнює мене зсередини!

Беручи Саске за руку, я щиро усміхаюся, змушуючи його миттєво відвернутися, аби не бачити мого задоволеного обличчя. Я сміюся так дзвінко й щасливо, що на очі знов навертаються сльози радості.

— Тепер пішли шукати море! — рушає вперед Узумакі, тягнучи нас за собою, наче ми маленькі діти.

Це невимовне почуття свободи впереміш з якимись новими, незвіданими відчуттями, що киплять всередині. Ми біжимо, і я заплющую очі, віддаючись моменту. Вітер ласкаво грає з волоссям, я дихаю на повні груди, розуміючи, що ми вже зовсім близько до морського узбережжя.

Ми вибираємося на пляж, відпускаючи руки, але лише для того, аби простягнути їх в сторони й побігти до хвиль, які вже втомилися чекати на нас. Ми нагадуємо птахів, махаючи руками, наче крилами. Галаси щастя та дитячої, щирої радості вириваються зсередини. Ми сміємося й намагаємося перегнати одне одного, аби першими вбігти в холодне вечірнє море. Скинувши кросівки, ми вбігаємо по коліно у воду, обачливо підкотивши штанини костюмів. Зупинившись, ми втрьох зависаємо в приємній, спокійній тиші, спостерігаючи за тим, як сонце потопає в блискучій морській гладіні. Воно тихе, адже цей день нарешті досягає свого фіналу, і тепер можна відпочити від усієї суєти.

— Сьома команда, — лунає знайомий голос з-за спини, — що ви тут робите?

— Вчителю? — кричимо ми в унісон.

На березі сидить Какаші, у пошуках якого ми зайшли настільки далеко. Він спокійно сидить біля багаття, спостерігаючи за нами з відстані кількох метрів. Чому ми не помітили його раніше?

Подивившись убік, я помічаю вогні будинків, які починають запалюватися із заходженням вечора. Нарешті до нас долинають голоси людей, які весело спілкуються десь вдалині. Ми весь цей час знаходилися так близько до цивілізації, навіть не підозрюючи цього. Хто б міг подумати, що химерне рішення вирушити до моря врешті-решт стане найвірнішим?

— Приєднуйтесь до багаття, стає прохолодно, — пропонує нам вчитель з неприхованою турботою.

Я впевнена, що, попри маску, яка приховує половину його обличчя, він усміхається, замість того, аби сердитися на учнів, які втекли зі школи. Гадаю, він усе спланував, кинувши нам виклик, аби подивитися, наскільки ми варті перемоги, наскільки ми заслуговуємо, аби в нас вірили. Какаші – найнеординарніший, самобутній та винятковий вчитель, і здається, я починаю розуміти інших людей, які захищають його. Він завжди дає своїм учням приймати рішення самостійно, хоч би яким це рішення не було. Сенсей дарує нам не примітивні знання, він дає нам найцінніше – досвід та право вибору. Головне, навчити нас приймати правильні рішення.

— Дякую, сенсею, — усміхаюся я, підходячи до яскравого полум’я вогнища.