Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Від шоку я навіть поворухнутися не можу, лише дозволяю хлопцеві тягнути себе за собою. Все моє тіло здається настільки ватним, що, якби не він, я б так і залишилася в тому клятому автобусі. Як взагалі дорослий чоловік може дозволити собі так поводитися?

Лише за декілька хвилин я нарешті приходжу до тями, починаючи поступово помічати щось навкруги. Навколо нас відкрита місцевість без будь-яких розпізнавальних знаків. Немає нікого, крім нас й автобуса, який різко розвертається та швидко рушає у зворотному напрямку. Дивлячись йому вслід, ми стоїмо мовчки ще якусь мить, спостерігаючи, як цей старенький автобус зникає в клубі диму з вихлопної труби.

Десь далеко видніється гора, яку я так любила розглядати з вікна свого гуртожитку. Тепер вона здається ще віддаленішою та прихованою за хмарами, наче вона намагається сховатися від мене, граючи у хованки. Нас оточують дерева, а вдалині видніється густий ліс, і немає будь-якого бажання рушати з місця. Що ж робити? Ми прибули на кінцеву станцію, хоча б мали вийти набагато раніше. Ми проспали потрібну зупинку, і тепер стоїмо чортзна-де без карти, грошей та телефонів.

— Точно він підмітив, — байдуже починає Наруто, перериваючи гнітючу тишу, — приїхали.

— Не можна піддаватися паніці, — спокійно говорить Саске, намагаючись не видати те, як нервує. Тільки він настільки сильно стискає моє зап’ястя, що мені стає боляче.

Наруто скоса дивиться на нас, зупиняючи погляд на наших руках, через що кривиться в єхидній посмішці та свистить, чим викликає у Саске миттєву реакцію: він відсмикує свою руку, пирхаючи на друга, аби той припинив влаштовувати цирк. Ми справді зараз у скрутному становищі, а до всього іншого, якщо не повернемося завтра до вечірки – нашу втечу розкриють, і тоді можна попрощатися з надією на перемогу ще до початку офіційного змагання.

— Нам слід повертатись у той бік, звідки ми приїхали, — нарешті я повертаю собі дар мовлення, намагаючись взяти себе в руки, — у будь-якому випадку, по дорозі мають бути хоч якісь орієнтири чи дорожні знаки. Якщо слідувати цьому маршруту, ми можемо натрапити на інші машини, чи на людей. А якщо пощастить, то й село зможемо відшукати. Ми повинні дістатися туди до сутінку, інакше нам доведеться ночувати просто неба. Подивимося, що в нас у кишенях, можливо, щось нам знадобиться, якщо все ж таки не зуміємо знайти місце для ночівлі.

— У мене нічого, — вивертає кишені Наруто, знизуючи плечима.

— Те саме, — відповідає Саске.

— У мене лише гумка для волосся, — витягую я єдине, що лежить у моїй кишені, — як завбачливо я взяла її з собою. Краще б я повернулася по телефон, як і хотіла! Дідько!

Наруто усміхається, наче все, що з нами відбувається, немає жодного значення. Він виглядає спокійним та навіть певною мірою задоволеним, адже його блакитні очі блищать від утіхи. Він випромінює таку радість, що я навіть позаздрю його внутрішній витримці. Коли я намагаюся зібратися з думками, цей хлопчина милується природою, щиро захоплюючись красою довкола нас.

Справді. Чому я не помітила раніше, який краєвид відкривається прямо переді мною? Такі високі, величні дерева грають своїми густими кронами з вітром. Крізь їхнє листя пробираються яскраві промені обіднього сонця, яке дарує умиротворення кожному, хто підніме свій погляд. Нам наспівує вітер одну зі своїх легких, грайливих мелодій, намагаючись заспокоїти нас, розгублених дітей, які потрапили в незвідані, чужі краї. Наші відкриті щиколотки лоскочуть високі стеблинки зеленої трави, яка дивує соковитістю своєї магічної фарби. Все, куди не глянь, настільки казкове та чарівне, наче я потрапила прямісінько на сторінки однієї зі своїх книжок, які з захопленням читала довгими самотніми вечорами та мріяла. Мріяла колись потрапити в таку саму чудову пригоду здатну перегорнути весь мій крихітний світ догори дриґом, проте, потрапивши до неї, не зуміла оцінити її належним чином. До цього моменту я лише хвилювалася до напівнепритомності, навіть не помічаючи краси моменту, що вислизає, немов пісок крізь пальці.

Дивлячись на хлопців, я відчуваю, як прискорюється моє серцебиття. Моя душа тремтить від нових відчуттів, які вирують всередині. Чому я не насолоджуюся тим, що маю? Чому женуся за примарними ілюзіями та лише нервуюся, збиваючись із рівноваги? Ще жодного разу я не відчувала по-справжньому, що живу тут і зараз, навіть у ті щасливі моменти, які проводила з батьком. Ті почуття відрізняються, вони інші, по-дитячому райдужні. Та зараз в мені просинається зовсім інша, не знайома мені дівчина, яка весь цей час спала, але раптово почала прокидатися від дуже довгого, примусового сну.

— Ходімо, — усміхаюся я, ховаючи гумку до кишені.

Я не буду знову туго зав’язувати своє волосся. Мені кортить відчувати, як з ним грає вітер, розвіваючи його на всі боки. Почуття легкості та свободи сповнює моє серце, відкриваючи його світу. Я вважаю це подарунком долі: цю пригоду та компанію. Немає нічого, що б тривало вічно. Як і те ув’язнення, в якому я існувала й вдавала, що так потрібно.

Ми йдемо курною дорогою так довго, що здається, минає ціла вічність. Ні в кого з нас немає годинника, тому знати напевно скільки часу ми в дорозі неможливо. Добре, що я встигла зайти в їдальню, перш ніж стрімголов кинутися на край світу за якимись папірцями, які вже не здаються такими необхідними, як раніше. Мене мучить спрага, я б віддала все заради одного ковтка водички. Хлопці виглядають такими ж змученими, але зберігають незворушність та стриманість, через що і я не поспішаю опускати рук.

— Ви чуєте? — раптом говорить Саске, різко зупинившись. — Тихо! Просто прислухайтесь!

Я та Наруто зависаємо в тиші, але нічого не чуємо: ні машин, ні голосів людей. Лише вітер, скрип гілок і… Раптом до мене долинає віддалений звук, який нагадує шум прибою. Роблячи глибокий подих, я відчуваю запах зелені та приємної солоної свіжості. Це не може бути помилкою – десь поблизу від нас море! Його запах я не сплутаю ні з чим іншим, адже ми з батьком полюбляли проводити кожне літо біля узбережжя!