Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

ГЛАВА 7

Першої миті, прокинувшись, я не могла зрозуміти, де взагалі знаходжуся. Здавалося, що все ще сплю і бачу себе в якійсь казці. І не тільки тому, що лежу на розкішному ліжку в не менш розкішній кімнаті. Аж надто дивним здавалося світло, що просочувалося крізь прочинені портьєри. Не тепле і золотаве, як у нашому світі, а з блакитним відтінком. Напрочуд гарно, але незвично.

Протираючи очі, я зіскочила з ліжка і кинулася до вікна. Розсунула портьєри сильніше та завмерла з відкритим ротом. Здавалося, що кольори неба цього світу перемішалися на повністю протилежні нашому. Небо було блідо-жовте, а сонце блакитне. І саме це сонце і надавало всьому навколо такі казкові відтінки.

Деякий час подивившись на небо, наче заворожена, я все ж таки перевела погляд униз, на подвір’я. Вразилася тому, як інакше все виглядало при світлі дня. Навіть замкові будівлі, пом’якшені сонцем, не здавалися такими похмурими.

Скрізь були люди, які виконували свою роботу і перемовлялися. Я зраділа, що тут так багато звичайних живих людей. Зустрічалися і немертві, але їх виявилася не переважна більшість. І жодної ворожості до живих вони не виявляли. Просто здавалися трохи повільнішими і млявими.

– Ви вже прокинулися? – почувся за спиною привітний дівочий голос.

Я підскочила від несподіванки і обернулася до дверей. На порозі стояла дівчина, років на два старша за мене саму. Круглолиця і приємна на вигляд, з товстою русою косою, перевитою блакитною стрічкою, і охайною сукнею, які зазвичай носять служниці в багатих будинках. З білим фартухом і накрохмаленим комірцем.

– Ти хто? – трохи насторожено запитала я, боячись повірити, що переді мною звичайна людина, а не живий труп.

– Мене звуть Етра, пані. Хазяїн наказав мені допомогти вам.

Я так здивувалася тому, що мене назвали пані, що навіть дар мови втратила. Про всяк випадок обережно заозиралася, перевіряючи, чи немає тут ще когось, до кого можна було б так звернутися. Щоб приховати збентеження і не знаючи, як поводитися, запитала:

– А та жінка, що була вчора?.. Я гадала, її до мене приставили.

– Хазяїн сказав, що вам більше до душі живі слуги, – незворушно відгукнулася дівчина, підходячи ближче.

Я ще більше здивувалася. Схоже, Чорний Лорд дійсно серйозно налаштований на підкорення мого серця, раз уважний навіть до дрібниць. Але чомусь радості я від цього не відчувала. Швидше, навпаки.

– Приготувати вам ванну, пані? – бачачи мою нерішучість, взяла справу до своїх рук Етра.

Ванну? Я невпевнено кивнула. Ніколи не милася у справжній ванні. У нас удома тільки баддя була. Та й у лазні іноді парилися. Я по п’ятах слідувала за служницею, яка спритно пересувалася по кімнаті. Вона пройшла до суміжного приміщення, де все було з чистого мармуру і буквально виблискувало. Велика місткість, у якій могло поміститися щонайменше троє людей, вражала уяву.

Етра повернула якийсь позолочений важіль, і у місткість полилася вода. Обережно доторкнувшись до неї, я відразу відсмикнула руку. Гаряча! Сама по собі ллється гаряча! Може, звичайно, для багатіїв таке в порядку речей, але для мене це видавалося справжнім дивом. Вдома нам доводилося гріти воду, щоби нормально помитися.

Служниця посміхнулася мені і знову повернулася до спальні, де почала впорядковувати ліжко. Забрала забруднене вином простирадло і чомусь залилася рум’янцем. Зрозумівши, про що вона могла подумати, я поспішила пояснити:

– Це я вино вчора пролила!

– Так, звичайно, пані.

Зважаючи на те, як старанно відводить погляд, анітрохи не повірила. Ось же прикрість! Цікаво, як швидко новина про червону пляму на моєму простирадлі розлетиться по всьому замку?

– Це й справді було вино, – буркнула я. Настрій стрімко погіршувався.

Етра закивала, даючи зрозуміти, що вірить. Ну так, звісно! А самій вже явно кортить якнайшвидше з кимось попліткувати на цю тему.

Я сіла в крісло і звідти тепер похмуро спостерігала за служницею.

– І давно ти тут живеш?

– У замку, пані? – ні на мить не припиняючи роботу, уточнила дівчина.

– Ні, взагалі тут. У цьому світі.

Вона знизала плечима.

– Та я тут народилася… – вона з цікавістю зиркнула на мене блакитними очима. – А як там, у вашому світі?

– Там просто чудово! – з тугою відгукнулася я. – Ні живих мерців на вулиці не зустрінеш. Ні упирів усіляких з демонами.

– А хто ж там у вас є? – здивувалася Етра.

– Люди… Хоча тепер я вже не впевнена, що й у нашому світі якась погань потайки не шастає, – я зітхнула. – І як тобі тут живеться? – продовжила я розпити, бажаючи дізнатися, чого мені слід чекати від цього місця.

– Та непогано живеться. Звичайно, коли випадає моя черга поповнювати сили хазяїв, трохи страшно. А так все гаразд.

Я похолола від її слів.

– В якому сенсі твоя черга?

– Ну, їм же треба особливе харчування. Але господарі у нас добрі. Майже завжди дотримуються черги і насухо рідко кого випивають.