Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

- Шрам залишиться.

- Я буду радий носити його, - слабо усміхнувся пацієнт.

Задерти футболку він відмовився, довелося просто обмацати ребра, перевіряючи, чи цілі. І начебто так і є, але рентген не завадив би. Звичайно ж, про нього Артур не хотів чути.

- Були б зламані – я знав би. Не вперше.

- Раз такий профі, вкладайся в ліжко і відпочивай, - він підвівся, взявся за ремінь джинсів, і я відвернулася, вдаючи, що збираю медикаменти. І раптом відчула тепло його дихання на шиї, обернулася й уперлася поглядом у вигнуті в усмішці губи.

- Я думав, лікарі не соромляться наготи пацієнтів.

- Так і є, крім того, ти цілком одягнений, - зрадливо тремтячим голосом, відповіла я. — Лягай у ліжко.

Простягла руки - підтримати про всяк випадок, а він завів їх собі за талію, а потім обійняв мене. Схилив голову, зариваючись обличчам між шиєю і плечем, повільно втягнув носом повітря, ніби смакуючи запах.

- Мені треба працювати. А ось ти йди спати – скільки вже на ногах? Дві доби?

- Артур ти ледь стоїш – яке «працювати»? - його обличчя стало непроникним. - Не спатимеш, і я не буду.

– Це легко змінити.

- Що силоміць мені якусь погань уколеш, як тієї ночі? - він здригнувся, як від удару. Болісно скривився і відвів погляд. Адже я не хотіла... Не за цим...

- Ні, - тихо прохрипів, - я не примушуватиму. Ніколи більше, якщо це не стосується твоєї безпеки. Я…Хочу спробувати змінити все.

- Я знаю, - погладила його по щоці. Артур трохи повернув голову, притулився губами до долоні. - І я теж цього хотіла б, - в очах чоловіка заіскрилася надія. Така різка, разюча зміна від кількох моїх слів, що серце болісно стислося. Я відчувала, як йому зараз. Його і мої емоції захльостували, але я вперто зосередилася на важливіших речах, - але нічого не вийде, якщо ти і далі мовчатимеш.

- Ще одне питання - відповідь, - він узяв мене за руку. - Давай?

Я потягла його до ліжка. Фиркнувши, Артур все ж ліг, а я залізла з іншого боку, вмостившись поверх ковдри.

- З ким ти побився?

- Це не бійка, а бій, - і побачивши, що я чекала на продовження, додав. - Змішані єдиноборства. Я іноді балуюся, щоб розслабитись.

«А чи правда, що він починав звичайним бійцем на тоталізаторі?» - сплив у голові старий спогад. Запитання рвалися з язика, але я мовчала, вичікуючи.

- Характер від батька дістався, - гірко промовив після паузи, - а так нагрібає рідше.

А далі він підтвердив здогад Крістіни. Після того, що сталося з батьками, Артур потрапив до дитячого будинку, де пробув три роки і втік. Блукав вулицями, промишляючи дрібним пограбуванням, часто вплутувався в бійки. За одну з них загримів у міліцію. Саме там отримав пропозицію від Солов'я – одного з «центрових авторитетів». Якщо братиме участь у боях на тоталізаторі, той його відмаже. Артур погодився. Ішов час, і Соловей «вирішив, що маю не тільки пики бити». Спочатку в охороні, потім "до справ" підтягнувся. Поступово набув досвіду та зв'язків, з Віталієм подружився. Вони «відокремилися» та почали «легалізувати бізнес».

- І ось я тут, - прошепотів Артур.

- А Соловей цей?

- Від справ відійшов – спочиває на лаврах шановної людини. Та й клуб тримає.

- І ти що маєш продовжувати битися?!

- Ну ні, Елізо, я ж сказав, - похмурнів Артур.

- Не бійся більше, - я сіла навпроти, стиснула його руку. - Я не вірю... У тебе свій погляд на себе, але... Ти не такий, як твій батько. Інакше б…

- Якщо ти цього хочеш – добре, – перебив чоловік, – більше ніяких боїв – даю слово.

- Так просто?

– А що складного? – хмикнув у відповідь.

– Ще багато чого. Але я більше не поведуся, просто почуй, - його погляд потемнішав.

- Елізо, ти не можеш не розуміти, що криється в моєму минулому – тому, про яке розповів максимум чверть, і теперішньому. Не можеш не розуміти, хто я.

- Я розумію, - настала моя черга перебивати, - розумію, який ти. Не «білий і пухнастий». Але й не такий, яким хочеш здаватися.

- Для тебе не хочу, - він підвівся і сів, зближуючи наші обличчя.

- Це не так. Або було не так. Не знаю. Взагалі мало що знаю, крім того, що більше не боюся тебе, а навпаки, почуваюся в безпеці, коли ти поряд, – і люблю, – Мені цього достатньо. Поки що.

Артур не відповів. Тільки-но відкрив обійми, і я притулилася до його плеча, обережно обхопивши рукою за талію. Чоловік накинув на мене протилежний край великої ковдри та пригорнув ближче.