Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Мене все ще трусило, хоч ми вже давно були в машині, і там точно досить тепло. Єдиний одяг - тонка шовкова нічна сорочка - творіння відомого італійського дизайнера - прилипла до тіла, що покрилося холодним потом від страху. Але фізичний дискомфорт я ледь помічала. Одурманений жахом розум відмовлявся приймати реальність, уперто вважаючи все, що відбуваєтьс,я лише сном. Тому що все це просто неможливо. Ніхто й ніколи не наважиться підняти руку на наречену самого Пороха, поки... Поки він живий.

Проте сталося саме це. Якісь відморозки увірвалися до нашого з Джейком будинку і викрали мене. Заштовхали в наглухо тоновану машину, яка мчала тепер нічними вулицями. Я й не думала намагатися роздивитись околиці... Взагалі ні про що не могла думати, окрім того, що змогло утримати мене від опору та безглуздих криків про те, хто я і що їм за це буде. Щось сталося... З Джейком щось сталося, інакше всього б цього не було. Він би повернувся вранці, як і обіцяв, потім ми півдня провалялися б у ліжку, а ввечері полетіли б на острови, де крім блакитних теплих вод океану, білого піску та лагідного сонця були тільки ми двоє.

Я не дуже багато знала про його справи. Трохи більше, ніж вважав сам Джейк, і набагато менше, ніж було потрібно. І все це здавалося чимось на кшталт несуттєвого набору слів. Ну максимум просто якимись історіями, які не мають до нас із ним жодного відношення. І тільки тепер до мене начебто дійшов реальний зміст всього почутого і побаченого раніше. Того, чим насправді було наше життя.

Машина різко загальмувала, і мене витягли назовні. У вогку, хоч і схожу швидше на осінь, зиму. Босі ноги поринули в талу воду, від чого тремтіння, яке ніби стало частиною мене за ці нескінченно довгі і водночас жахливо короткі хвилини, посилилося ще більше. Перед очима пливло, і все ж таки я зуміла розгледіти схожий на палац особняк, оточений високими голими деревами. Їхні гілки голосно шелестіли від вітру.

Ні слова не промовивши чоловіки заштовхнули мене всередину - з чорного ходу, адже я опинилася не в якійсь прекрасній залі, що відповідає шикарному особняку, а в напівтемному коридорі. Втім, при нашій появі світло стало яскравішим. Кілька кроків, поворот, і ось уже навпроти різьблені двері темного дерева. Її тихо відчинили, і я побачила багато обставлений кабінет - багато шкіри, червоного дерева. Вишукано, ні краплини зайвої, вульгарної розкоші і від того ще шикарніше.

Я відразу ж впізнала чоловіка, що сидів за столом, і мені стало вже точно не до роздивляння навколишнього оточення. Його темне волосся було скуйовджене і падало на широке чоло, квадратна щелепа злегка заросла темною щетиною, чуттєві губи стиснуті в тонку лінію, а з-під трохи насуплених брів байдуже блищали темно-сірі очі.

- Я, здається, просив бути обережнішими, - з грацією пантери він підвівся і, обійшовши стіл, наблизився до нас. Низький, оксамитовий голос ніби огортав, але не зігріваючи, а змушуючи здригнутися від якогось первісного страху, подібного до того, що відчуває до хижака спіймана жертва.

- Вибачте, Артуре Дмитревичу, - подав голос один із моїх викрадачів. Тихо та хрипко. Як же всі вони боялися його. Не поважали як підлеглі боса, а саме боялися, як раби свого господаря. Хоча, а хіба він не такий?

– Вільні, – кинув чоловік. Усі четверо квапливо залишили нас. Ні сліду тієї впевненості у своїй перевазі, через яку мене навіть не зв'язали, та й утримували лише трохи, адже куди я могла подітися від чотирьох здорових мужиків. Щоправда, може справа в його «проханні» бути обережнішими.

Мій погляд тепер упирався в ямку між його ключиць. Розкритий комір чорної сорочки оголював потужну засмаглу шию і темну поросль на широких грудях.

- Що, кішечка сховала кігтики? – повільно схилившись до мене, тихо і насмішкувато вимовив, навмисне майже торкаючись губами мого вуха.

Я відсахнулася, зустрівшись поглядом з його неможливими очима. Вони пригнічували, підкоряли, проникаючи ніби в саму душу – глибоко настільки, наскільки не дістатися й мені самій. Ніякого виразу, а ні найменшої емоції у цьому темному погляді. Перший особливий факт, що я про нього дізналася, коли побачила вперше - те, що ніхто не може витримати його погляд. Перше, що зробила – надумала це спростувати, щойно чоловік опинився поруч. Потім, щоб довести йому… Що саме, забула в той самий момент, коли загубилася в його погляді, немов у Всесвіті – нескінченному, темному та сяючому одночасно.

- Тепер ти не настільки смілива, - продовжував він тим часом. Провів вказівним пальцем по своїй щоці, нагадуючи про ляпас, яким закінчилася наша перша зустріч. Але я, так само, як і тієї далекої ночі, думала лише про те, хто для мене важливіший не тільки дивного марева, в яке занурювалася поруч із цим чоловіком, а й взагалі всього.

- Джейк, - сипло вирвалося з пересохлих губ, - що з ним?

- Гарне питання, правильне, - повільно промовив чоловік.

Відійшов, повернувся до столу. Розгорнув до мене увімкнений ноутбук, пробіг пальцями по клавіатурі. Я не рухалася, ніби приросла до паркетної підлоги. Навіть не дихала, боячись того, що зараз побачу.

  - Ну, подивись.

Крок. Ще один. Незграбний, на негнучких, заледенілих ногах. Фото на екрані. Просто картинка, фотошоп. Неможливо! Це неможливо! Як і чийсь крик – моторошний, ніби потойбічний, лише звуковий супровід до калейдоскопом картинок, що змінюються – спочатку на екрані, а потім просто перед очима. Біль від зіткнення із підлогою лише на мить відволік, протверезив. Але ніщо не могло стерти застигле, забризкане кров'ю обличчя Джейка і дірку від кулі ліворуч на грудях у прорісі сорочки.

- Ні! Це не пра-а-авда!!

- Невже? - поряд зі мною на підлогу приземлилася затягнута в оксамит прямокутна коробка. Тремтячими пальцями я підчепила кришку. Білий шовк внутрішнього оздоблення псували плями крові – вже запеклої і тому потемнілої. Мозок змушував зосереджуватися саме на них, ніби в цілях самозбереження відтягуючи момент усвідомлення, що їхнє джерело справді шматок шкіри з наколотим на ній орлом. Той розкинув крила й випустив пазурі... Наче полював.