Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

людині з родини, де не було партійних діячів чи університетької професури, годі було сподіватися на можливість подорожі за кордон, зокрема у США. Навчаючись на філологічному факультеті Московського університету за фахом «англійська мова і література», я свідомо обрав своєю другою іноземною мовою норвезьку, бо вважалося, що був принаймні невеличкий шанс бодай раз на життя на власні очі побачити країну, мову і культуру якої ти вивчаєш. Нашою викладачкою норвезької мови була справжня норвежка, яка приїхала до СССР за кількарічним контрактом; з нею було страшенно цікаво спілкуватися. Але 1 квітня 1989 р. я дізнався, що мене обрали їхати до Америки як студента за обміном. Це було цілковитою несподіванкою, перші секунди я навіть думав, що це міг бути кепський жарт, але моя тодішня наукова керівниця була не з тих людей, які так жартують. Згодом я почув, що мене обрали у демократичний спосіб (бо це були часи перебудови) винятково за мої успіхи в навчанні. Це була обмінна програма, започаткована за результатами саміту між Горбачовим і Рейґаном у Женеві; вона проіснувана 3 роки, і я взяв у ній участь у другий рік її існування. Нас було 12 студентів із двох вишів, МДУ та ЛДПІ ім. Герцена; більшість спеціалізувалися з точних чи природничих наук або економіки; я був єдиним гуманітарієм із МДУ у цій групі.

Це були ще часи старої системи, треба було проходити інструктаж, збирати купу паперів, отримувати виїздну візу тощо. Свого часу мене не пустили навіть до піонерського табору в Болгарії, бо хтось доніс, що я, мовляв, щось критичне сказав про піонерську організацію. Так Америка стала першою закордонною країною, в яку я потрапив.

Американські університети ми не обирали самі; мене було призначено до Дюкського університету в Північній Кароліні. Це досить відомий в Америці та престижний приватний університет, але я майже нічого про нього не знав. Перегодом зрозумів, що мені неймовірно пощастило, адже в той час там була чи не найсильніша група вчених і дуже багато талановитих аспірантів саме в програмах з англомовної літератури й порівняльного літературознавства. Ми, студенти з СССР, опинилися в Америці без будь-яких побутових знань та без грошей (так, нам призначили невеличку стипендію, але ми її отримали не одразу). На щастя, до всіх нас призначили по американській родині, яка допомагала адаптуватися; у моєму випадку це була родина університетського викладача художньої фотографії. Також багато допомагали в перші дні різні благодійні організації (багато з них церковні, але нас у жодному випадку не намагалися навернути на їхнє віросповідання). Північна Кароліна в середині серпня була для мене шоком: я відчував, що опинився у великій і дуже чистій теплиці, настільки там улітку спекотно й вогко. Відчуття посилювалося тим, що від гуртожитку до основної частини університетського містечка треба було йти через ботанічний сад. З часом адаптація була успішною, але справжні близькі дружні стосунки з американцями виникли ніяк не одразу; досить довго легше було приятелювати з іншими студентами-іноземцями. Але потихеньку, зокрема як почалося навчання, все стало на свою колію.

Чому ви почали студіювати ґендер?

Знову-таки, мені неймовірно пощастило у перший же мій семестр у Дюці. Я набрався нахабства й попросився вільнослухачем до аспірантського семінару Ів Кософськи Седґвік (в Україні та Росії її прізвище чомусь неправильно транслітерують як Седжвік). Ця чудова людина та одна з засновниць квір-студій саме в той час закінчувала працю над своєю, мабуть, найвпливовішою книгою, Epistemology of the Closet («Епістемологія комори»), що вийшла друком наприкінці 1990 року. Саме в цьому семінарі я познайомився з яскравою групою людей найрізноманітнішого походження, різних орієнтацій, інтелектуальних уподобань тощо, що стимулювали мене не почивати на лаврах московської освіти, а тяжіти до нових, часто дуже складних форм інтелектуальної праці. Поміж моїх нових друзів було багато спільного, насамперед — серйозне ставлення до інтелектуальної традиції лівиці (тоді як студіювання в СССР створювало глибоку відразу до текстів «класиків марксизму-ленінізму»); саме в такій, здавалось би, капіталістичний Америці, я зустрів багато людей, які, хоч мені то й було дивно, з повагою та увагою читали твори Маркса та інших представників недогматичної гілки марксистської думки. Багато спілкуючись із ними й поза нашими семінарами, я побачив, що ґендерна проблематика і в науці, і в суспільстві для моїх нових друзів є вкрай важливою. Водночас я почав глибше знайомитися з сучасною американською славістикою, де ґендерний напрямок був чи не найцікавішою течією. Додалося й те, що ще в московські студентські роки одним з найяскравіших моїх переживань було відвідання читань ще нещодавно андерґраундних поетів, багато з яких відбувались у приміщенні студентського театру МДУ. Серед цих поетів найсильніше враження на мене справила одна з небагатьох жінок поміж них, Ніна Іскренко. Незабаром я дізнався і про дуже цікавих авторок (і авторів) прози і драми в сучасній російській літературі. Зацікавленість у сучасній культурі тоді ще існуючого СССР (не тільки Росії, а й моєї рідної України) та захоплення теоретичним дискурсом постмодернізму (чи не найбільшою інтелектуальною зіркою в Дюці на той час був і досі лишається один із провідних теоретиків постмодернізму, Фредрик Джеймісон) і сформувало мій подальший інтелектуальний проект, що з часом вилився в дисертацію, а згодом, у сильно зміненому вигляді, у книгу, спершу англійською, а тепер уже й українською.

Лекцію, яку ви читали в Музеї історії Києва, було присвячено моральній цензурі. Внаслідок чого виникає це явище? Недорозвиненості? Комплексів? І як цього позбутися?

Моральна цензура і так звані «моральні паніки» — явища, що мають довгу історію, але набули нової актуальности саме в новочасний період. Історично вони більш притаманні закритим, авторитарним чи напів-авторитарним суспільствам, де треба постійно доводити, що суспільство чи держава під загрозою від певного внутрішнього чи зовнішнього ворога. Ключовий фактор у цьому — перебільшена, неадекватна реакція на різні явища (від постання певних субкультур до створення нових контроверсійних творів мистецтва) як на щось, що несе катастрофічну загрозу суспільству. У більшості випадків у новочасних суспільствах політика моральної цензури та створення моральних панік — засіб відволікти увагу широких верств населення від інших, передусім економічних, негараздів чи проблематичної чи неохайної економічної політики. Щоб опиратися цьому явищу і врешті-решт його позбутися, головне — бути незалежною, критично думаючою людиною. Саме через поступове утворення нової спільноти незалежних, критично мислячих людей (спільноти певною мірою парадоксальної за визначенням) ми маємо шанс побороти цю проблему.

Наскільки у процесі створення моральної цензури Україна наслідує Росію? Чи можна назвати залежність України від Росії фатальною чи все ж вона