Читати книгу - "Яр"

Вона розчавила недопалену сигарету.

— Починається новий навчальний рік, зовсім новий. Уперше за стільки часу ярівські діти навчатимуться лише рідною мовою. Русс... російська школа закривається, працюватиме лише одна: українська. Місцева національна влада пропонує вам, шановний пане, місце директора в цій школі, тому що...

Максим з несподіванки аж очима закліпав:

— Мені?

Пані Ганна, певно, ще не закінчила, бо застережливо піднесла руку, немов захищаючись од людини по той бік столу:

— ...тому що вважає вас гідним цієї посади, про що я маю приємність повідомити пана.

Очевидно, це й було найголовніше, що хотіла сказати жінка, бо за цими словами вона полегшено відітхнула й ніби аж зменшилась на своєму стільці. Максим знав, що мусить щось відповісти, що, власне, для цього його й покликано, але не міг дати ради ні своїм думкам, ні почуттям, які, не маючи виходу назовні, брижили йому лоба й проступали плямами на щоках. Радянська влада намагалася його знищити — і знищила б руками начальника концтабору Потапова, якби не пощастило втекти. Від німців Максим сподівався гіршого, а вони, бач, не поводяться брутальними окупантами: повернули українцям національну гідність. Звичайно, він прийме пропозицію цієї пані Ганни. У таких умовах, як сьогоднішні, подібними пропозиціями не розкидаються, хоч би там що, жива людина повинна жити, а отже, і їсти, а на його совісті ще й мати, стара жінка, уже неспроможна заробити собі на хліб. Максимові майнуло в голові, що казала йому мати, коли він збирався сюди й що робилося в його душі. Йому стало смішно, він мимоволі щось мугикнув під ніс і тут-таки стямився. Що може подумати про нього ця жінка!

Однак пані Ганна мовчки налила нову цигарку, напіводвернувшись до вікна, немов лишаючи його на самоті з думками. Максим хотів сказати, що в нього немає ніяких заперечень, що його, навпаки, розчулив отой шовковий золотаво-блакитний прапор біля входу, і він не бачить потреби сидіти вдома й байдикувати, бо діти в усі часи лишалися дітьми й їх треба вчити грамоти.

Але в цю мить рипнули двері й до кімнати всунулась мальовнича постать. То був відомий у цілому Ярі Єсохвад. Як його звали насправді, і чи то було ймення, чи, може, прізвище, того ніхто не міг би з певністю сказати, але його всі називали так, і він одгукувавсь на цей поклик. Убраний був Єсохвад у барвисте лахміття, у якому ходив і взимку, і влітку. Відколи його знав Максим, цей дід був дідом і займався старцюванням, бо ніде не працював. Але він ніколи й не жебрачив просто так, а завжди вигадував якусь історію. У поїздах, що зупинялися на Ярівській станції, він або вдавав людину, яку пограбували в дорозі, тож не вистачає три карбованці, аби дістатися Херсонщини, де буцімто живе. Постійні пасажири вже знали цю його мудрість, але не зобиджали старого, бо жили за давнім прислів'ям «від тюрми й від суми...» А подорожніх, котрі вперше бачили його, Єсохвад умів навіть розчулити. Якось, а було то року тридцять п'ятого, він натрапив на Максима в Києві й заходився випрошувати троячку, той, помулявшись, таки дав йому зі словами:

— Нате вже, діду Єсохваде, вам на дорогу до Херсона. Вас, мабуть, знов обікрали?

Єсохвад здивувався, бо молодих ярівців усіх знати не міг, але відтоді вигадав собі іншу легенду: був на Соловках, відсидів своє, їду додому під Очаків, то скільки напрошу, на стільки й білета беру. Соловки тоді були модним словом, і Єсохвадові давали навіть щедріше. В Ярі ж він здобував собі на прожиття іншим: то якійсь бабусі відгадає сон і вона тайкома від невістки почастує його обідом, то дасть комусь зілля від кольок у животі або ж од стригучого лишаю.

Цього разу, на превеликий подив Максимів, під пахвою в Єсохвада була важка книжка з пожовклим папером, схожа на Біблію. Раніше дід ніколи не покликався у своїх мандрах і промислах на Бога, як це робили інші старці, і Максима, що спершу був ладен одвернутися від невсипучого волоцюги, тепер просто зацікавило: якої ж дід вигадає цього разу.

Єсохвад Максима впізнав, але не привітався ні до нього, ні до жінки за столом, а почав пильно роздивлятися кімнату. Пані Ганна глипала то на нього, то на Максима, бо Максим сидів і загадково посміхався. Нарешті Єсохвад, негнучким указівним пальцем кивнувши на портрет посеред великої стіни, спитав — і таки в пані Ганни:

— А це ж хто такий?

Вона відповіла:

— Симон Петлюра.

Єсохвад лише протяг:

— А-а... — Тоді вказав на інший портрет, над столом, де був зображений немолодий чоловік у пишному золототканому вбранні, кунячній шапці й із булавою в руці: — А оце-о?

Пані Гайну від такої гостини починало нудити, але вона, скосувавши на Максима, таки проказала:

— Іван Мазепа.

І знов у відповідь почулось «А-а...». Пані Ганна врешті не всиділа:

— Ви к ко... ви до кого?

Єсохвад здивувався:

— Я? Ні до кого. Прийшов подивицця на нову власть. — І знову тицькнув скоцюрбленим пальцем на портрет, що висів на простінку: — А це ж хто?

— Гітлер!

— A-а... Виходить, усіх той... докупи? А ви хіба не пожертвуєте на образ пресвятої великомучениці Варвари?

Максим засовавсь на стільці й широко посміхнувся, хотів спитати в діда, чи вже він одмовився вертати на свою Херсонщину або в Очаків, але Єсохвад гримнув на нього:

— Ти сиди, тебе не питають! — І вдруге звернувсь до пані Ганни: — Кажу, на образ пресвятої