Читати книгу - "Яр"

Пані Ганна розстебнула свою сумочку, що лежала поруч на столі, вигребла звідти кілька білих монет і подала старому, остерігаючись торкатися його нечистої руки. Єсохвад узяв гроші, подзеленькав ними на долоні й раптом заспівав несамовитим хрипким голосом:

Задерши сиву нечесану бороду догори, він кілька разів обкрутився навколо себе, притоптуючи ногою, далі всукав довгу клюкасту дулю й показав усім портретам на стінах.

Пані Ганна сторопіло дивилась на нього, аж поки він, регочучи, шаснув наввистрибки в двері.

Трохи давши лад нервам, господиня запалила третю сигарету й лише тоді мовила:

— Если бы... якби не ви, я викликала б чергового поліцая.

І чомусь зашарілася від такого визнання.

— Я не мала права дозволяти цій людині паплюжити святиню, чи не так?

А Максим, ще й досі всміхаючись, упіймав себе на тому, що милується й збудженим блиском її мінливих очей, і схвильованим рум'янцем ніжних щік. Які ж, усе-таки, у неї очі? Допіру здавалися карими, тепер же ніби пойнялись іскринами синього кварцу.

Ганна Базилевич теж помітила його погляд і заходилася навіщось натягати спідницю на коліна, яких Максимові й не могло бути видно з-поза столу. Їй раптом зробилося соромно й цього свого мимовільного поруху, і дурної ніяковости, і тієї сценки, яка щойно розігралася в цьому кабінеті. Але її опосіла така безсиль, що вона не змогла опанувати свого голосу, який пролунав зовсім тихо й недоречно для цих стін. Вона сказала майже благально:

— То ви... погодитесь?

Але очі промовляли зовсім не про те, що було вкладено у слова й що витікало з усієї попередньої розмови.

— З мене, мабуть, ніколи не буде справжнього політика.

У цьому було стільки розпачу, аж Максим здригнувся.

Запала напружена мовчанка, і він подумав про те, що це, певно, і є той момент, коли люди думають одне, а язик вимовляє інше. Максим відчув потребу якнайшвидше вихопитися з цієї кімнати надвір, на волю. Він буркнув:

— Я згоден.

І, незграбно кивнувши, поплентав до дверей, збиваючись із кроку.

У коридорі, як і перед тим, було гамірно й парко, але надворі шарудів у прижовклому листі берестів легенький вітер, і Максим відітхнув. Тоді обличчя його торкнувся двокольоровий шовк прапора над дверима. Хлопець одвів його рукою й уперше замислився. Нащо він дав згоду? Це було зовсім несподівано й для нього самого, та вся здатність аналізувати власні вчинки немовби випарувалася з голови. По тому він махнув рукою, зрештою, коли б радянська влада протрималася тут ще бодай місяць, коли б не ота німецька бомба, яка зруйнувала в'язницю, ще невідомо, де б він був зараз і чи був би взагалі. Від подібних думок тільки голова пухнутиме. Життя триває, а ще нікому невідомо, де воно гірше: у Сталіна чи тут.

Таке резюме сподобалось йому, він провів рукою по прапорі й легким кроком збіг із приступців ґанку. Хай йому абищо, все-таки людині приємно, коли в неї є свій прапор. Мабуть, оце й була найгрубіша помилка росіян, що вони казали: батьківщина безмежна, коли на одному її кінці заходить сонце, на другому сходить. То ж тепер нехай і здобріють Сибіром та Камчаткою. Хіба ж не це мав на увазі й той, у садку Ганни Бондарівни, чи як там її. Росія — велика. Авжеж, нащо ж ставати грудьми на Дніпрі, коли землі вистачить і за Уралом. «Росія — велика». Слова справжнього раба, він навіть не згадав Україну. А німці, бач, прийшли й повернули їй національний прапор. «Ваша батьківщина більше не буде російською колонією. Україна — для українців». Так, здається сказано на плакаті в тому коридорі? Ще й підписано якимось німецьким прізвищем, його Максим не запам'ятав, і справа була, звичайно, не в цьому.

Біля самої домівки йому знову пригадалися слова «Росія — велика». Максим тільки копнув хвіртку ногою, охоплений безпричинною люттю невідомо й на кого. Зрештою, Росія — для росіян, і нехай вони самі сьорбають бурду, яку заколотили.

Він узявся в руки й уже цілком спокійно зійшов на приступці веранди.

А вдома в них були гості. Батько. Він повернувся з тих країв, звідки мало хто вертався...

Коли Кастусь Матусевич обережно ступив із останнього щабля драбини на карниз і розповів нам про своє відкриття, ми з Якимом страшенно зраділи. Перша думка була — втікати, поки наглядачі схопляться, ми вже будемо далеко.

— А можуть і не схапіцца! — вигукнув Кастусь, який уже передумав кінчати життя самогубством. — Падумаюць, што мы ґыґнулі, што нас праглаціла прорва!

— А що їстимеш? — охолодив його ентузіазм Яким Литовченко. Серед нас трьох він був найдосвідченіший, старший од Кастуся років на п'ять, а від мене — на всі десять. Та й у концтаборах був із тридцять четвертого року: солідний стаж. Стільки років каторжних робіт в олов'яних копальнях Колими мало хто витримував. Хоча й наші з Кастусем чотири роки теж були гідні подиву, бо перше, найгустіше решето починалося ще задовго до початку, покликаних донищувати людину, каторжних робіт. Для мене то були кулаки та чоботи слідчого з районного відділення енкаведе, а пізніше — волові жили прокурорського помічника з обласного управління. Справжню ж зброю катування, головний аргумент слідчого-професіонала я вперше відчув на собі лише в Лук'янівській в'язниці Києва. То були славнозвісні киї, винайдені ще, здається, інквізиторами в Середньовіччі. Опинившись у руках досвідченого майстра,