Читати книгу - "Під куполом"

Після ресторану він перевірив універмаг, спершу постукавши в передні двері, потім у задні, біля яких хтось із безтолкових робітників магазину залишив покрівельний матеріал для даху — бери хто захоче й неси собі геть. А втім, якщо подумати, хто стане морочити собі голову покрівельним полотном у місті, де більше не йде дощ?

Картер гадав, що в Еверетів теж виявиться порожня нора, пішов сюди лише заради того, щоб потім мати можливість відрапортувати босу, що виконав усі його інструкції до останнього пункту, але, вже підходячи до будинку, почув голоси дітей, які долітали з заднього двору. І її машина стояла на місці. Саме її машина, без усякого сумніву; на приладовій панелі він побачив портативну мигалку. Бос казав про помірне поводження, але, оскільки Лінда Еверет виявилась єдиною, кого він знайшов, Картер вирішив, що може додати до тієї міри трохи жорсткості. Сподобається це комусь чи ні — а їй самій це явно не сподобається — ця Еверет мусить відповісти й за себе, і за тих, кого йому не вдалося розшукати. Проте не встиг він розкрити рота, як вона сама забалакала. І не просто заговорила, а й вхопила його за руку, буквально затягнула до хати.

— Ви знайшли його? Прошу, Картере, з Расті все гаразд? Якщо, боронь Боже… — вона відпустила його руку. — Якщо, боронь Боже, з ним щось трапилось, говоріть тихіше, діти поряд, надворі, вони вже й так посмучені, я не хочу, щоб вони ще більше хвилювалися.

Картер пройшов повз неї до кухні і подивився крізь вікно над мийкою.

— А що це той хіпі-доктор тут робить?

— Він привів дітей, якими опікується. Каро повела їх на збори вчора і… ну, ви самі знаєте, що там з нею скоїлося.

Такої скорострільної балачки Картер очікував від неї почути найменше. Вона, либонь, нічого не знає. Той факт, що вчора ввечері вона була на зборах, а сьогодні вранці ще залишається тут, вочевидь говорить на користь такого припущення. А може, вона просто намагається збити його з пантелику. Робить, як то кажуть, випереджальний наїзд. Цілком може бути, вона тямовита. Це ясно, достатньо лиш поглянути на неї. А також доволі миловидна, як для підстаркуватої бейбі.

— Ви знайшли його? Барбара його не… — їй легко вдалося підпустити тремтіння собі в голос. — Барбара його не скривдив? Підранив і десь покинув? Ви можете сказати мені правду.

Він обернувся до неї, злегка усміхаючись у розрідженому світлі, що линуло крізь вікно.

— Спершу ви.

— Що?

— Спершу ви, я сказав. Ви мені скажіть правду.

— Я знаю лише те, що він зник, — вона дозволила своїм плечам зіщулитись. — І ви не знаєте, куди він дівся. Я бачу, що не знаєте. А якщо Барбара його убив? Якщо він уже його у…

Картер обхопив її руками, крутонув, як крутонув би партнерку в кантрі-танці, і завернув їй руку за спину, аж у плечі в неї хруснуло. Це було зроблено з такою шаленою, надлюдською швидкістю, що вона не могла собі уявити, ніби думка про цей рух прийшла йому в голову раніше, ніж він його виконав.

«Він знає! Він знає і зараз почне мене катувати! Катуватиме, аж поки я все не розкажу».

Він гаряче дихав їй у вухо. А коли заговорив, її щоці стало лоскотно від дряпання його щетини і Лінда вся затремтіла.

— Не жени гонщику, мамуню, — шепнув він ледь чутно. — Ви з Веттінгтон завжди були нерозлийвода — стегно до стегна, цицька до цицьки. І тепер ти хочеш мені сказати, ти не знала, що вона збирається виручати твого чоловіка?

Він ще вище підсмикнув її руку, і Лінді довелося закусити губу, щоб подавити зойк. Діти були поряд, Дженні гукала через плече Терстону, щоб той розхитував їх дужче. Якщо вони почують крик з будинку…

— Якби вона мені сказала, я розказала б Рендолфу, — віддихнула вона. — Невже ви думаєте, що я дозволила б ризикувати життям Расті, коли він ні в чому не винен?

— Винен він у багато чому. Погрожував не дати ліків босу, якщо той не піде у відставку. Блядьський шантажист. Я сам це чув. — Він знову підсмикнув їй руку. Вона дозволила собі неголосний стогін. — Маєш щось сказати з цього приводу? Га, мамуню?

— Може, це й правда. Я його особисто не бачила, не балакала з ним, звідки мені про це знати? Але все одно він єдиний, хто найбільше схожий на справжнього лікаря з усіх, кого ми наразі маємо в місті. Ренні ніколи його б не стратив, Барбі так, можливо, але не Расті. Я це розуміла, і ви мусили б розуміти це. А тепер відпустіть мене.

Він її мало не відпустив. Все ліпилося докупи. Та раптом йому зринула краща думка і він підштовхнув її до мийки.

— Нахились, мамуню.

— Ні!

Він знову шарпонув угору її руку. Відчуття було таке, наче та ось-ось вивернеться з плечового суглоба.

— Нахиляйся. Уяви, що миєш своє гарне біляве волосся.

— Ліндо? — погукав Терсі. — Як ви там?

«Господи, хоч би він не запитав, чи зібрала я вже харчі. Прошу, Господи, вбережи нас від цього».

А слідом її прохромила інша думка: «Де дитячі валізки? Дівчатка вже були спакували кожна собі дорожню валізку. А якщо вони складені у вітальні?»

— Відповідай йому, скажи, що в тебе все гаразд, — наказав Картер. — Нам же не потрібен тут цей хіпі. Чи діти. Авжеж?

Боже, ні. Але де ж вони поставили свої валізки?

— Нормально! — гукнула вона.

— Скоро вже? — перепитав Терстон.

«Ох, Терсі, замовкни».

— Ще п'ять хвилин.

Терстон хвильку постояв з таким виразом, ніби хотів ще про щось запитати, але потім знову взявся гойдати дівчаток.

— Добре впоралась. — Тепер Картер навалився на неї, у нього встав. Вона відчула його задом крізь тканину джинсів. За відчуттям, той був великий, як розсувний ключ. Та раптом Картер відступився.

— Скоро що?

Вона ледь не сказала «готувати сніданок», але брудні тарілки лежали в мийці. На довгу мить її розум засліпило оглушливою порожнечею, і вона навіть мало не благала, щоб він знову притиснувся до неї своїм кілком, бо, коли в чоловіків вмикаються їхні менші голівки, великі вимикаються на профілактику.

Натомість він знову шарпонув її руку.

— Кажи мені, мамуню. Порадуй татуся.

— Печиво! — віддихнула вона. — Я їм пообіцяла зробити печиво. Діти просили!

— Печиво без електрики, — гмикнув він. — Кращий жарт