Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Тримав би я кулаки, якби вони в мене були, — огризнувся Ксемеріус і зник, а разом з ним і хронограф.　

Я набрала у груди повітря, такого затхлого, що зовсім не допомагало від запаморочення. Похитуючись, я випросталася, стиснула ліхтарик Ніка й відчинила двері на сходи. Двері-картина, відсовуючись, вищали та рипіли, як у класичному фільмі жахів.　

— Ну нарешті, — прошепотів Лукас, що зустрічав мене з іншого боку картини, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. — Мені навіть спало на думку, що це якась мара, рівно опівночі…　

— У піжамі з кроликом Пітером?　

— Ну, я хильнув чарчину… після минулого разу… яке щастя, що в скрині справді хронограф.　

— І справний хронограф. Я маю годину, як домовлялися.　

— Ходімо мерщій, поки він затих і не підняв на ноги увесь будинок.　

— Хто? — занепокоїлась я.　

— Таж маленький Гаррі! У нього ріжуться зубки, і він репетує, мов на пожежу.　

— Дядько Гаррі?　

— Якщо він викричиться, каже Аріста, то не виросте вайлом. Але, на Бога, хто може таке витримати! Іноді я тайкома пробираюсь до нього та наспівую про лисицю, яка вкрала каченя[13], тоді він замовкає.　

— Бідолашний дядько Гаррі… Класичний випадок психічної травми в ранньому дитинстві. Не дивно, що він полює на все, що рухається, — на качку, оленя, кабана, а надто на лисиць. Ще й став головою товариства з відновлення легального полювання на лисиць у Ґлочестерширі. Може, співай йому якусь іншу пісню? І подаруй плюшеве лисеня.　

До бібліотеки ми прокралися непоміченими, і щойно Лукас зачинив за нами двері, як полегшено видихнув:　

— Нарешті.　

— Поки що мої амбіції були задоволені, — погляд Лукаса впав на фамільний герб Монтрозів, який висів над каміном. Меч, оповитий трояндами, а під ним напис «НІС RHODOS, НІС SALTA»[14], що означало щось на кшталт «Покажи, на що ти здатний». — Я ж бо від самого початку мав досить високе становище в Ложі, адже представники роду Монтрозів були її співзасновниками 1745 року, до того ж я одружений із можливою носійкою гена з боку Нефрита! А проте мені не хотілося заглиблюватися в усі тонкощі більше, ніж треба… але зараз усе змінилося. Заради тебе, Люсі й Пола я можу навіть підлизатися до самого Кеннета де Віллерза… мого боса. Не знаю, чи це спрацює, але…　

— Звичайно, спрацює! Ти навіть станеш Магістром Ложі, — сказала я і струсила крихти зі своєї піжами. Я насилу втрималася від задоволеної відрижки. Як же чудово нарешті досхочу наїстися. — Хвилиночку, 1993 року ти будеш…　

— Тс-с-с! — Лукас нахилився до мене і приклав палець до вуст. — Я не хочу цього чути. Можливо, це й нерозумно з мого боку, але я не хочу знати, що чекає на мене в майбутньому, якщо це, звичайно, не кине світло на наше сьогоднішнє питання. У мене ще є до нашої наступної зустрічі тридцять сім років, тож краще провести їх якнай… гм-гм… безтурботніше. Розумієш?　

— Так, — я сумно глянула на нього. — Розумію, і навіть дуже.　

Після таких слів я не наважилася ділитися з ним припущеннями тітки Медді й містера Бернарда про те, що Лукас помер не своєю смертю.　

Ще не пізно поговорити про це 1993 року.　

— Тоді повернімось до магії Крука, дідусю. Адже ти справді багато чого поки що про мене не знаєш.　

РОЗДІЛ 5

Хроніки Вартових　

2 квітня 1916 року

Пароль дня: «Коли двоє роблять одне й те саме, це вже не одне й те саме»[15]. Теренцій　

Досі Лондон перебуває під обстрілом, учора німецькі літаки літали навіть удень, бомби завдають неабиякої шкоди кожному району міста. Деякі частини Сіті й Палацу правосуддя міська рада оголосила офіційними бомбосховищами. Таким чином, ми взялися замуровувати знамениті підземні переходи. Адже це утричі збільшить наші підземні володіння і дозволить нам замінити традиційну зброю сучаснішою.　

Ми знову сьогодні елапсували втрьох згідно з протоколом безпеки — із документарію, 1851 рік. Ми взяли з собою дещо почитати, і все минуло б тихенько, якби леді Тілні могла викласти свої зауваження трохи з гумором, а не заводити запеклу суперечку. Я думаю, що вірші цього Рільке — повна маячня, нісенітниця, а крім того, це зовсім непатріотично — захоплюватися німецькою літературою в той час, коли ми з ними воюємо! Не терплю, коли мене намагаються силоміць у чому-небудь переконати, та леді Тілні, на жаль, виказала неабияку наполегливість.　

Леді Тілні саме декламувала нам дивний пасаж про слабкі руки, що чвакають важко, як жаби після дощу[16], чи щось таке, але тут у двері постукали. Звичайно якби отже нахабство тоді загадка б ва Леді знати, навіть якщо вона це заперечуватиме роз’яснень ніхто!!!!! кров за метр вісімдесят п’ят зеленого кольору рік

Позначка на маргінесах: 17.05.1986

Записи нині нечіткі, бо ж на них, видно, вилили каву. Сторінок із 34-ї до 36-ї нема взагалі. Виступаю за впровадження нового правила, згідно з яким послушникам дозволяється користуватися Хроніками лише під наглядом.

Д. Кларксен, архіваріус (страшенно розлючений!!!)

— О ні, ти знов, либонь, ревіла як корова, — сказав Ксемеріус, який чекав мене в таємному переході.　

— Ну так, — відповіла я. Навіть дідусь кинув пару скупих сльозинок — таким тяжким виявилося прощання з Лукасом. Ми не побачимося тепер цілих тридцять сім років, принаймні якщо вірити в його підрахунки. Ми обоє вирішили, що це неймовірно довго. Найдужче мені зараз кортіло одразу ж стрибнути в 1993 рік, але я пообіцяла Лукасу, що спочатку гарненько висплюся.　

Була друга година ночі, а за чверть сьома мені треба було вставати. Мамі доведеться викликати підйомний кран, бо інакше з ліжка я не встану.　

Ксемеріус, на диво, утримався від звичних шпильок на мою адресу, і я посвітила ліхтариком йому просто в писок. Я можу помилятися, але мені здалося, що він був як у воду опущений. Я раптом подумала, що цілий день не звертала на нього уваги.　

— О, ти мене чекав. Як мило з твого боку, Ксемічку… тобто Ксемеріусе, — сказала я, несподівано сповнюючись ніжності. Мені хотілося його зараз погладити. Та, на жаль, привида помацати неможливо.　

— Це лише збіг. Я тут просто шукав пристойну схованку　

для цієї штукенції, —