read-books.club » Сучасна проза » Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович 📚 - Українською

Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

21
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Професор Вільчур" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 93
Перейти на сторінку:
той чоловік. Мені не вистачає його розуму, тієї глибини погляду, того заспокійливого легенького дотику.

Оскільки вона замовкла, Кольський вважав за доцільне заперечити:

– Ну знову ж, прошу пані…

– Отже, ви думаєте?..

Кольський нічого не думав. Він почувався ніяково, у нього складалося враження, що пані Добранецька з усім цим просто помилково звернулася до нього, прийнявши його за когось іншого. Тим не менше вона здавалася йому чарівною і дуже доброю. Він навіть уявити не міг, що ця гордовита прекрасна пані була такою сентиментальною.

– Ви надзвичайно добрі, – сказав він.

Запанувала тиша. З вітальні долинали музика. Першою заговорила пані Ніна.

– Я дуже мало знала панну Канську. Вона кілька разів бувала у нас і справила на мене позитивне враження. Здається, це одна з тих зрілих сучасних жінок, які хочуть і вміють боротися за власне життя. Мій чоловік високо цінує її якості. Я завжди чула від нього слова поваги, а ви знаєте, що він – людина не поблажлива.

– О так, – зізнався Кольський.

– А вас не дивує те, що я з цікавістю спостерігала за цією чарівною дівчиною. Мені також не байдуже було довідатись, що вас із нею пов’язує нитка взаємної симпатії.

– На жаль, не взаємної, – гірко зауважив Кольський.

– Зараз це виявилося і стало для мене несподіванкою. Хто б міг таке уявити? Справді не раз із клініки, та й не тільки, доходили різні чутки, які принижували думку про неї. Я з обуренням спростовувала це. Я була переконана, не менше ніж ви, що її ставлення до Вільчура полягає виключно у захопленні ним. Навіть з огляду на його вік. Бо ж він майже старий. Хто б це міг подумати! Молода, гарна, незалежна, начебто з бездоганною репутацією, самовіддана… І раптом, як грім з ясного неба, таке відкриття…

– Не все те золото, що блищить, – вжив таку приказку Кольський. Йому було гірко й огидно, і він відчував зневагу до всього світу.

Пані Ніна знову торкнулася його руки.

– О ні, пане Яне, не можна вам її засуджувати. Звідки ж ви можете знати, які моральні чи навіть… матеріальні обставини спонукали її до того, щоб стати подругою пана похилого віку, до того ще й непривабливого? Життя, навіть життя такої молодої дівчини, сповнене загадок і таємниць. Його не можна сприймати поверхово, à la lettre[48]. Надто суворо ви її судите. Погоджуюсь з вами, що для байдужого глядача вона буде просто коханкою пана Вільчура. Але ми, ті, хто її знав, не можемо так спрощувати, з якогось приводу їй залежало на професорові. Зрештою, Вільчур не проживе довго, і, мабуть, у нього ще є значний капітал.

Це вже було занадто. Пані Ніна погано розрахувала свій удар, який не тільки не влучив у ціль, але й викликав зворотну реакцію.

Кольський нахмурився і сказав дещо різким тоном:

– Прошу пані, це неправда. Я з упевненістю знаю, що професор Вільчур повністю розорений. І навіть якби він був мільйонером, це не матиме найменшого значення для панни Люції. Запевняю вас, бо знаю, що для неї матеріальних причин взагалі не існує. О ні, вона занадто делікатна, прошу пані, а її самовідданість мене навіть вражала. Зрештою, я часто давав їй багатих пацієнтів, а вона відмовляла через брак часу, і ви знаєте, як вона проводила цей час?.. Безплатно лікувала у різних притулках і сиротинцях.

Пані Ніна відступила на свої колишні позиції.

– Я завжди була такої думки про неї, – наголосила вона. – Завжди. Ви ж визнаєте, що самі губитесь у пошуках мотивів її вчинку. Все б могла пояснити лише безмежна любов. Так, існують випадки, коли молоді дівчата займаються самообманом або навіть закохуються у старших чоловіків. Цілком можливо, що тут також маємо подібний випадок, але я не можу таке припускати, хоча б тому, що доктор Канська завжди справляла враження здорової людини – як фізично, так і психічно, а любов до такої старої людини повинна вважатися чимось ненормальним, чимось, що суперечить природі…

Знову запала тиша.

– Мені колись казали, – нарешті промовила пані Ніна, – що знахарство не стільки полягає на лікуванні, скільки на навіюванні хворим того, що вони почуваються краще. Ніби десь у Малопольщі нещодавно виявили знахаря, який, використовуючи вміння гіпнотизувати, видурював у наївних селян гроші, а також у їхніх жінок та дочок те, що вони могли йому дати. Світ сповнений таємниць, і я ніколи не пробувала їх розгадати. Знаєте, який рецепт я виробила для себе?

– Який, прошу пані?

– Простіше кажучи, коли я стикаюсь із чимось незрозумілим, з тим, що під прикриттям незвичайного може приховувати якусь огиду, я швидко проходжу мимо. Я вважаю за краще зберегти переконання, що світ прекрасний, а поведінка людей – шляхетна і мудра. Таким чином я рятую себе від усякого бруду. Проходжу мимо, навіть якби б мені найбільше залежало на тому, щоб вникнути у невідоме, – я даю собі спокій. Повірте, це хороший рецепт.

– Не від усього так просто можна відійти, прошу пані, – серйозно зауважив Кольський.

– Хто ж говорить про легкі речі… Якщо ви хочете цінувати себе і зміцнювати свої людські цінності, доведеться мати справу з речами складними. Це не діло зламати соломинку, не діло й відвертатись від страви, яка не подобається. На мою думку, людина вашого типу просто створена для подолання в собі найбільших труднощів. Ви – людина дії. Якби ви жили у час колонізації Америки, ви, безумовно, були б одним з піонерів.

Професор Добранецький вийшов на терасу й покликав:

– Ніно, пан міністр йде, він хотів попрощатися з тобою.

– Вже йду, – відповіла вона, встаючи і простягаючи руку Кольському. – Дякую вам. Це була чудова розмова. У мене так мало подібних моментів у житті. Мені дуже прикро, що я їду. На жаль, уже все вирішено і підготовлено. Я не можу затримати свій від’їзд. Але я спробую скоротити своє перебування за кордоном. Мені так багато є що сказати вам, я так багато хочу почути від вас. Ви дозволите мені написати вам?..

Кольський, якому із самого початку було вибито ґрунт з-під ніг, почувався невпевнено:

– Авжеж, прошу пані. Я буду надзвичайно вдячний.

Він низько нахилився, цілуючи її руку. Коли випростався, пані Ніни вже не було на терасі.

Кольський повертався додому приголомшений. Щоб зібратися з думками, він пройшов повз свій будинок і пішов на довгу прогулянку Єрусалимськими алеями – головною артерією Варшави. Вже світало. Над Лазенковським королівським парком сірим сріблястим сяйвом оживало небо. Він сів на одну з лавиць і почав аналізувати свої враження. Кольський не вважав себе дурнем і не був таким. У тому, що говорила пані Ніна, одразу відчув жало ненависті до Люції, яке замаскувалося такими майстерними компліментами. Здається, захищаючи її, вона насправді дуже хотіла дискредитувати Люцію в його очах. Але з якою метою? Невже від’їзд Люції якимось чином пов’язаний з пані Добранецькою?.. Ні, це нісенітниця. Було ще одне пояснення, але Кольський був надто скромної думки щодо себе, аби припустити, що ця світська дама закохалася саме в нього.

У будь-якому разі розмова з нею мала справити і справила дуже сильне враження. Пані Добранецька підкупила його своїми зізнаннями, засліпила способом поведінки та рівнем розуміння тих важких і складних справ, щодо означення яких він особисто мав лише такі прості

1 ... 25 26 27 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"