Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

терасу. Чоловік їй детально розповів про його турботи. Тепер він їй видався цікавішим і красивішим, ніж раніше. Романтична чарівність завжди сильно збуджувала у неї бажання здобути. Цей молодий лікар, закоханий у свою колежанку, яка покинула його заради старого професора, міг бути цікавою позицією, важкою до подолання. Вона завжди вирізняла його серед інших.

– Не буду надміру неделікатною, – почала пані Ніна, – коли зізнаюся, що здогадуюсь, чому ви такий сумний.

Кольський нічого не відповів.

– Може, я неправильно висловилася. Ви б описали це набагато сильнішим словом, еге ж?.. Пригноблення, можливо, навіть відчай чи трагедія?.. Я вас розумію. Колись у мене також було нещасливе кохання. Я знаю, що відчуваєш у ці дні. Таке відчуття, ніби завис над прірвою, правда?

Її м’який теплий голос і сердечність справляли враження щирого співчуття. Повітря було наповнене бузковим ароматом, який долинав з густих його кущів довкола палацу. М’який вітерець приносив з парку інші запахи. На вулиці Фраскатті весна була у розквіті, а вечір теплий.

– Правда, – сказав Кольський.

Вона сперлася на балюстраду і продовжувала:

– Пам’ятаю, тоді теж була весна. Я сиділа тут, на цій самій терасі, коли мені принесли лист. Лист від нього. Які ж страшенно холодні такі листи. Тримаєш у руці, як шматочок льоду, вони аж печуть своїм крижаним холодом. А в середині слова банальні, правильні, жорсткі, ласкаві. Стоять вишикувані, як лакеї у святкових лівреях з нерухомим обличчям. Що він дуже жаліє… що обставини… що обов’язок… що не може особисто, бо несподівано виникла необхідність. І з усього цього проглядається вбивче: «Я не люблю». Оте нещадне «покидаю»… І навіщо витрачати стільки заокруглених речень, стільки відшліфованих фраз…

Після паузи пані Ніна додала:

– Ви навіть не уявляєте, яка я була нещаслива…

Кольський подивився їй в очі і сказав:

– Я можу…

– Ви її так сильно кохали?

– Чи дуже сильно? – подумавши, відповів Кольський. – Не знаю, чи дуже. У мене немає жодних порівнянь. Я кохаю тільки її і ніколи й нікого, окрім неї, не кохав… І ніколи не покохаю.

– О так, – кивнула вона. – Це справжнє кохання. Пізнаю його. Я й сама тоді так думала. Саме віра в те, що ніколи більше нікого не покохаєш, є мірилом величини почуття, його щирості й глибини. І я обурююсь на тих, хто не може зрозуміти, що людина, яка закохалася вдруге, перший раз могла кохати по-справжньому.

Кольський подивився на неї.

– Я не розумію, що ви хочете цим сказати.

– Перш за все те, що людина живе, а все, що живе, змінюється. Зрештою, саме життя – це не що інше, як постійні зміни, чи не так?

– Так. З наукової точки зору…

– Не тільки з наукової, – перебила вона. – Ми змінюємось. І скажіть мені, чи моє давнє кохання було б ображене, применшене чи перекреслене через те, що я покохала когось іншого? Сто разів ні. У той час я кохала всіма своїми почуттями і думками, всією собою, нероздільно і в мені не було місця ні на що інше, я вся була переповнена коханням. Але це не була я, я нинішня, яку ви бачите перед собою. Це вже зовсім інша істота. Навіть безперервність між мною тоді і мною тепер була розрізана, жорстоко порушена. Природа ж не терпить порожнечі. Існує латинське прислів’я…

– Natura horret vacuum[47], – підказав Кольський.

– Саме так. Можна кохати непохитно й вірно протягом усього життя, але лише тоді, коли ця любов підсилюється, коли вона живе в нас. Живе. Тобто це означає, що це не мумія чи мощі, а частина нашої живої душі, яка разом з нею проходить усі наші переміни. Інакше любов поступово муміфікується, а ми в одній з каплиць свого серця споруджуємо їй сумний вівтар, де поклоняємось її культові у моменти спогадів. Її ж місце займає нове життя, якщо нам посміхнеться щастя і ми знову зустрінемо кохання.

– Ви дуже дивно говорите, – невпевнено обізвався Кольський.

– Дивно?.. Я кажу правду, я кажу те, що я пережила, що передумала, що бачу в самій собі. А говорю вам це тому, що знаю, у якому настрої ви тепер перебуваєте, знаю, що ви зрозумієте мене, переживаючи тонкі й ніжні почуття.

Кольський був трохи здивований цим. Дотепер у нього складалося враження, що пані Добранецька не виокремлювала його серед інших колег чоловіка. Йому не могло не подобатися, що ця прекрасна пані, відома своєю красою й витонченістю, так добре його розуміла.

– Я справді дуже вдячний вам за розуміння… за доброзичливе ставлення до мене.

– Не дякуйте. Я буду з вами цілком щира. Зізнаюся, що це навіть негарно з мого боку, що я розмовляю з вами про те, що завдає вам болю. І пробачте, будь ласка, цей мій егоїзм.

– Егоїзм?.. – здивувався Кольський.

– Так, пане Яне. Я не знаю, яке враження у вас склалося про мене. Ви, напевно, як і всі решта, думаєте, що мені не вистачає лише пташиного молока, що я щаслива й нічого більше не хочу. Якби ж це було так!.. О, звичайно, Єжи мене любить, оточує мене увагою, ні в чому не відмовляє. Ні в чому, що є цінним для більшості людей. Але ми, жінки, найбільше цінуємо ніжну духовну близькість, яку може нам дати коханий чоловік. Ви розумієте?

– Звичайно, прошу пані.

– Мій чоловік занадто захопився наукою і роботою, а крім того, дуже суворо дивиться на справи людські. У цьому в нього компромісів немає. Чи могла б я дозволити собі звіритися йому, висловити свої думки з питань, які такі важливі для мене? Ні, це я вам вдячна за те, що погодились мене вислухали. Може, це жорстоко з мого боку, пробачте, будь ласка. Серед сотень цих знайомих я б не знайшла нікого, з ким би могла так говорити, на чию надійність могла б розраховувати.

Кольський відкашлявся:

– У цьому відношенні ви можете цілком розраховувати на мене.

Пані Ніна кінчиками пальців ледь торкнулася його руки.

– Я ні на хвилину в цьому не сумнівалася. Й оскільки сьогодні ніч щирості, я не хочу нічого від вас приховувати. Отже, тоді, в ті сумні дні, коли я отримала той крижаний лист, я була близька до самогубства і не знаю, як би це все закінчилося, я тоді була ще дуже молода і надто недосвідчена, це було моє перше велике почуття. На щастя, доля вчасно надіслала мені порятунок. Я познайомилась з однією людиною. Це був добрий і мудрий чоловік, який багато пережив у своєму житті, який міг зазирнути в чуже серце. Це було благородно з його боку. Він нічого не хотів від мене, нічого не хотів для себе. Він просто хотів допомогти мені загоїти мій відчай. Ах, ці довгі розмови з ним, ці зізнання, ці добрі сердечні поради, це вміння зазирнути у найпотаємніші куточки моєї душі. Зрештою, я не закривалась перед ним, навпаки, я говорила, що відчувала. А він був для мене лікарем.

Вона посміхнулася.

– Я назвала його лікарем мого серця.

Кольський запитав:

– А він справді був лікарем?

Пані Ніна заперечливо похитала головою.

– Ні. Насправді він був нічим. Але для мене в той час він став усім. Це був чудовий подарунок долі. Я все ще відчуваю себе боржницею перед Всесвітом. Я би так бажала відплатити комусь таким самим добром. Звичайно, я знаю, що не зможу бути таким добрим лікарем сердець, як