Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Перше. Сержант X. Кузиєв, якого так завзято захищає райвідділення міліції, насправді є душевнохворим, недавно п'ят діб перебував у будинку божевільних. (Довідка додається).

Друге. Голова комісії Атаджанов не заслуговує на довір'я оскільки син його небезпечний злочинець. Зараз відбуває по: карання у виправно-трудовій колонії. (Довідка додається).

Третє. Хабарник сержант Кузиєв доводиться полковникові рідним племінником. Тому й живе у нього вдома. (Дивися довідку, видану махаллінською[11] комісією).

Четверте. Полковник Атаджанов, користуючись тимчасовою відсутністю по хворобі інших членів комісії, прийшов у кафе, завів буфетника Закіра Заринова, чесну й працьовиту людину, в глухий закуток і, приставивши до його лоба пістолет, примусив дати такі свідчення: «Я несправедливо звів наклеп на працівника міліції Кузиєва, у всьому винен наш директор, який і є головним організатором наклепу на сержанта». Заринову довелося дати ці свідчення, бо в противному разі полковник погрожував пристрелити його на місці. (Додається копія скарги буфетника Зарипова на ім'я заступника голови райвиконкому).

Ці та інші подібні звинувачення, які я не буду тут докладно перелічувати, закінчувалися вимогою призначити нову комісію на чолі з іншим головою, бо та, що працює зараз, як свідчать факти, не заслуговує довір'я.

Сьогодні ця комісія зібралася на свою останню нараду. Через годину-дві вирішиться доля вашого безжурного приятеля Хашимджана Кузиєва. Якщо все обійдеться гаразд, він знову буде веселий і радісний, буде, як і раніше, виконувати свою роботу в міліції. Якщо ж ні…

Доведеться моїй улюбленій бабусі, обливаючись гарячими слізьми, носити мені в тюрму передачі!

Салімджан-ака незвичайно похмурий, сумний. Очі його дивляться втомлено, стурбовано. По-перше, у нього дуже багато роботи; як ви розумієте, він не тільки моєю особою займається. А по-друге, йому, мабуть, дуже прикро за дворушництво квадратного буфетника. Ще один член комісії, капітан Каро-мат Хашимова, як завжди, сувора й неприступна. Скільки тут працюю, жодного разу не бачив, щоб вона усміхнулася. Вона мене ледве не з'їла, коли я в перші дні випадково назвав її тітонькою. Ох, видно ж, і характерець!

Третій член комісії Джамал Карабаєв — цілковита їй протилежність. Найдивовижніша його риса — ніколи нікому не заперечувати. Приміром, Салімджан-ака каже, що на такий-то факт слід звернути увагу. Джамал Карабаєв одразу підтримає його:

— Правильно. Навдивовижу вагома думка.

А якщо капітан Хашимова заперечує Салімджанові-ака, Карабаєв тут-таки вставляє:

— Правильно. Навдивовижу правильно! Мій начальник, звісна річ, гнівається на це.

— Своєї думки немає у вас? — питає він.

А Джамал Карабаєв простодушно сміється, знизує плечима:

— Я тільки хочу, щоб перемогла справедливість…

Отже, члени комісії на місці. Вони засідають востаннє. Капітан Хашимова похмуро гортає папери в папці Аббасова, хитає головою.

— Та-ак… Вирішили, напевно, стояти до кінця, хоч трохи та напаскудити. Що ж будемо робити, товаришу полковник?

— Гадаю, необхідно спершу поговорити з буфетником.

— Ми його зараз покличемо. Ви як вважаєте? — обернулася вона до Карабаєва.

— Абсолютно правильно.

Буфетника викликали по телефону, і він прилетів, мов на крилах: за п'ятнадцять хвилин як уродився. Увійшов до кабінету бочком, запопадливо приклав пухлі ручки до грудей.

— Ти чого ж це лукавиш, хлопче? — спитав полковник сердито. — Ось же твої свідчення, де ти викриваєш усі зловживання Аббасова! Це твій почерк, твій підпис?

— Мій, шановний начальнику.

— І що ж, ти відмовляєшся від своїх свідчень?

— Так. Ви того дня силоміць примусили мене написати це.

— Як же я тебе примусив?

— Погрожували застрелити.

— А ти знаєш, що я взагалі не ношу зброї?

— Того дня у вас у руці був заряджений пістолет.

Полковник був приголомшений нахабством квадратного.

Але його хвилювання виказували тільки піднята брова, звужені очі, які побіліли і викрешували блискавиці. Салімджан-ака різко підвів голову й владно наказав:

— Ану подивись мені в очі. Дивитися в очі! От так. А тепер відповідай. Був у мене того дня в руці пістолет?

— Був… — вичавив із себе квадратний, не сміючи відвести очі.

— Який це був пістолет? Дивитися в очі! Кажи.

— Який… не пам'ятаю.

— Якого кольору він був? Білого, жовтого?

— Не пам'ятаю.

— Можливо, був білий?

— Так, так, правильно, білого кольору.

— От бачиш, знову брешеш: я ж завжди ношу пістолет жовтого кольору.

— От, от, жовтого кольору й був!

— Але невже ти не знаєш, що всі пістолети бувають лише чорного кольору?

— Чо… чо… чо… — квадратний затремтів, як осиковий листок, почав зиркати очима по кутках, мов курка, що має знести яйце. Йому подали води, і він так зацокотів зубами об склянку, що вода полилася на штани, від чого вони стали мокрі, як у нашого маленького Бахрама. Його всадили на диван, думали, заспокоїться трохи, а він так почав трясти колінами стіл, наче стався землетрус.

Одначе, заспокоївшись і звівшись на ноги, знову заволав:

— Так, так, ви хотіли пристрелити мене!

І вискочив за двері, наче за ним хтось гнався. Усі, хто сидів у кабінеті, засміялися. Навіть капітан Хашимова. Ніколи не думав, що вона вміє так сміятися — дзвінко, весело, від душі.

— Ох, уявляю, як йому, бідоласі, — промовила вона крізь сміх. — Надвір вийде — в лапи свого благодійника Аббасова потрапить; сюди прийде — перед вами опиняється, Салімджан-ака. Сказати по правді,