Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Навіщо це тобі?
— Всі мене рудим дражнять.
— Хто тебе дражнитиме, тому відріжу вуха. Найгострішою бритвою! — пригрозив я.
— Обидва вуха?
— Обидва.
Моя тверда обіцянка, напевно, так утішила Батира, що він терпляче сидів, хоч мої заіржавілі від безробіття ножиці висмикували з його кучми цілі пасма волосся.
За годину я надав головам граченят належного вигляду. Тим часом і Салімджан-ака повернувся з покупками. Бачили б ви, як зраділи діти обновам! Я, мабуть, не зможу описати, що вони виробляли. А Бахрам-безштанько затис під пахвою штани, що їх приніс Салімджан-ака, і почав підстрибувати на місці, як м'ячик.
— Ти чого не надіваєш своїх штанів? — запитав я суворо.
— А якщо я їх надіну й коли треба буде, не зможу одстебнути ґудзики, то штанці будуть знову мокрі, — пояснив Бахрам, ладен піти в цирк у своєму натуральному вигляді.
Нарешті вирушили в дорогу. Я сів за кермо, полковник — поруч зі мною, а семеро граченят розташувалися на задньому сидінні. Одного, найдорослішого, поклали в багажник. Точніше, він сам зажадав це місце, що, як я зрозумів, було його законне: років зо два тому в цьому багажнику він їздив у гори по тюльпани.
Коли виїхали на дорогу, мені чомусь стало дуже й дуже весело й радісно. Чи то було приємно, що їду ось у машині поруч з людиною, яку всі міліціонери міста звуть не інакше, як учителем, наставником, а чи подіяло щебетання цих граченят, не знаю; у всякому разі мене переповнювала радість, гордість і ще якісь подібні приємні почуття.
— А діти вміють співати? — гукнув я, обертаючись назад.
— Не вміємо, — призналися вони чесно. — Зате знаємо вірші!
— Давайте, шпарте!
— «Вчіться на відмінно!
— Мудрими будьте!
— Казав нам завжди!
— Дідусь Ленін!» — стали вигукувати діти кожне по рядку. Так ми їхали і їхали, але раптом машина подала якийсь звук, схожий на ридання, посмикалася і стала посеред дороги. Хвилин п'ять лащив я підбором стартер — дарма! Потім вирішив, що, можливо, немає подачі бензину — перевірив карбюратор. Але тут був цілковитий порядок. А може, немає іскри? Бобіна теж працювала нормально, подавала струм. Салімджан-ака виліз з машини, поштурхав колеса, поторкав буфер, знизав плечима: «Та наче все гаразд!»
— Мабуть, акумулятори сіли. Доведеться штовхати, — запропонував я. Полковник підтримав. Дітвора обліпила машину, як мухи шмат хліба, намазаного медом. «Москвичок» рушив чи не швидше, ніж умів їхати на моторі, що зараз, проте, як і раніше, не бажав подати ані звуку. Ми вирішили, що Салімджан-ака з дітворою дістануться до цирку на якійсь попутній, а я підремонтую машину й поїду слідом.
Помучившись з півгодини, я покликав на підмогу шоферів, що проїжджали мимо. Оглянувши мою машину, вони, як змовилися, казали тільки одне: «Давно пора цю гарбу здати в брухт!» і без жалю покидали мене з моїм мучителем. Довелося гнати «Москвича» назад.
Відбуксирувати нас додому погодився за три карбованці арбакеш, який розвозив по місту вугілля. Віслюк був здоровенний, умить домчав додому. Нудьгуючи від безділля, я заходився поливати троянди, замів у дворі. Тітонька Лутфі принесла велику миску машкічирі[10]. Витьопавши його, я знову збадьорився. Я ж бо взагалі такий: попоїм добренько — і поганого настрою як не було! Насвистуючи, я снував по кімнатах.
Зупинився біля книжкової шафи. Може, почитати щось? Серед книг я знайшов товстий загальний зошит. Це були якісь чернетки Салімджана-ака. Знаю, негарно читати чужі нотатки без дозволу. Але хіба я чужий Салімджанові-ака? Я ж його прийомний син! Невже син не має права ознайомитися з нотатками батька?!
Я чув, що полковник пише книжку — пам'ятку для молодих міліціонерів. Рукопис цієї книжки я й тримав зараз у руках. Знайшовши місце, де було найменше виправлень і закреслень, почав читати.
«Ти прийшов працювати в міліцію, отже, ти маєш служити своєму народові, Батьківщині.
Працівник міліції мусить бути людиною глибоко мислячою, витриманою і при цьому мати гаряче, добре серце. Будь чесним, не зловживай службовим становищем з корисливою метою.
Ти виступаєш від імені держави, будь гідний цього.
Вір людям, шукай їхньої підтримки.
Тим, хто збився на манівці, подай руку допомоги.
Твоя мета — не посадити, а врятувати від в'язниці.
Не поспішай остаточно засудити людину. Але, якщо впевнений, що правий, до кінця обстоюй свою думку.
Твій авторитет — авторитет органів міліції. Авторитет міліції — авторитет держави. Бережи, не заплямуй свій авторитет.
Будь суворим, але справедливим. Тоді завоюєш повагу.
Не будь розтелепою, адже ти охоронець порядку».
Я вам, здається, казав, що не можу довго читати: при цьому мене ломить в сон. Але цього разу дочитав усе до кінця. Мцже, другий батько все це спеціально для мене написав особливо останнє…
Аббасов знову переходить у наступ
Боротьба розгоралася дужче й дужче. З одного боку щосили старалися наклепники на чолі з Аббасовим, «нещасненьким, замученим» директором кафе «Сама втіха». Не покладаючи рук труждалася і комісія на чолі з полковником Атаджановим. Наслідком її роботи були дві пухлі папки, повні переконливих матеріалів, що викривали Аббасова та його поплічників. Серед документів лежали двадцять одна скарга трудящих, акти інспекторів міської торговельної інспекції, працівників міліції і народного контролю про зловживання в кафе «Сама втіха», відомі вам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець Жовтого дива», після закриття браузера.