Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Близько другої години ночі, вже не витримавши, хлопець пішов до її кімнати. Він уже втомився, але сонливості не відчував. Підійшовши до дверей Ради, хлопець смикав за ручку, а потім грюкнув об неї кулаком.

Через п’ять хвилин двері відчинила Рада з розпатланим волоссям і поспіхом одягненим халатом. Хлопцеві вистачило кілька секунд, щоб зрозуміти, що вона навіть не збиралася приходити до нього.

- Ми ж домовлялися! – стомлено промовив Альбрехт. Злості вже не було.

Рада хвилину дивилася на нього, не розуміючи, про що він. Але за кілька секунд до неї, нарешті, дійшло.

- Вибач, я забула!

- Ти хоч пам'ятаєш, про що ми з тобою домовлялися?

- Е-е-е! А ти міг би нагадати! – винно на нього подивилася дівчина.

- Ти сама сказала, що ми займатимемося левітацією після вечері.

- Альбрехте, може ти сам? – тяжко зітхнула Рада.

- Все ясно! Я більше не буду забирати твій час! - насупився Альбрехт, і розвернувся, швидко пішов геть.

- Ал… - хотіла його зупинити Рада, але замовкла на півслові. Постоявши біля дверей кілька секунд, вона зайшла до своєї кімнати.

Альбрехт, пройшовши кілька кроків, озирнувся, побачивши, як зачинилися її двері. Зараз хотілося заплакати, але, як на зло, з очей не викотилося ні сльозинки. Йому було боляче. Не через те, що вона забула, а через те, що й не збиралася.

Була вже глибока ніч, як він повернувся до своєї спальні. Роздягнувшись, Альбрехт сів на ліжку.

"Який же я дурень" - сумно зітхнув хлопець, відкинувшись на ліжко.

Він докоряв собі за те, що сліпо чекав її в саду кілька годин. За те, що їй повірив.

Колись вони могли засиджуватися до самої ночі за дрібними розмовами. Раніше їй не було з ким поговорити крім нього. А зараз?

Можливо, вона завжди була такою, а він просто перестав це помічати?

У голові у нього роїлося багато думок. Більшість із них були похмурими.

Насунувши ковдру до самого підборіддя хлопець довго дивився у стелю. Сон ніяк не йшов. Йому згадувалися ті півтора місяці, що мандрували разом. Під кінець вони дуже потоваришували. Але коли все змінилося? Після Філанти, Рамура, Віджио?

- Кохав, страждав, просив, прощав. Збрехав, кричав, спитав, сказав. Молив, шукав, чекав… - стомлений видих вирвався з прочинених губ.

   Ці слова зовсім несподівано з'явилися у голові.

- Втомився. – це слово не підходило під риму, але цим все й закінчилося. Зітхнувши, хлопець  повернувся на бік, щоб хоча б частину ночі поспати.