Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Привіт! Можеш мені приділити хвилинку? – Альбрехт сів навпроти.

Дівчина підвела очі від книги.

- Так звичайно! Що ти хочеш?

- Навчи мене левітувати!

- Левітувати? – здивувалася Рада. - Але ж це так складно!

- Мені б хоч відірватися від землі!

Дівчина відвела погляд, щоб він щось у ньому не прочитав. Навчитися левітували завжди було дуже складно, цьому вчили на останньому курсі Резенфорда. Та й не у всіх виходило.

Тим паче, іноді доводилося перебувати на дуже близькій відстані між учителем і учнем. Адже будь-якої секунди потрібна підтримка.

  Їй не хотілося підпускати Альбрехта до себе так близько. Вона не була налаштована на це. Його дотики та голос вже все псували. Вона не хотіла відмовлятися від такого бажаного пророцтва.

- Добре, Ал! – нарешті зітхнула вона. Її мучили докори сумління, бо він нічого не зробив, щоб впасти їй в немилість. Окрім того, що був кращим за коронованого брата. -  На вулиці зараз погана погода! Давай тут! - запропонувала вона.

Альбрехт покрутив головою, побачивши, що крім них у бібліотеці є ще кілька людей. Йому це не сподобалося, бо він навіть зосередитись не зможе.

- А може, ходімо в інше місце? У мене велика кімната! І ніхто не заважатиме! Я краще засвою…

Рада зітхнула, ковзнувши по ньому поглядом.

- Альбрехт! Може, я тебе навчу чогось іншого?

- Чому? – очі Альбрехта згасли.

- Я не хочу бентежити тебе! Навряд тобі буде приємно, якщо хтось вторгнеться у твій простір!

- Рад, ти ж знаєш, стосується занять, я не помічаю нічого стороннього. Будь ласка! – хлопець, щоб якось урятувати ситуацію, перейшов на брехню, хоч раніше намагався уникати цього.

- Гаразд! Пішли до тебе! – нарешті посміхнулася Рада.

Очі Альбрехта засвітилися від щастя. Він знав як можуть проходити уроки з леветації. Тим більше, якщо у нього не виходитиме.

Коли вони дійшли до його кімнати, Альбрехт уже почав шкодувати про своє рішення - йому страшенно хотілося її поцілувати. Губи під кінець просто свербіли.

Вони зайшли до його кімнати, не ставши зачиняти двері. Дівчина кілька хвилин просто нею, не знаючи з чого почати. Їй заважала довга спідниця. У штанах було б зручніше.

- Ну, гаразд, Альбрехте! Уяви, що твоє тіло легке, мов пір’їнка. Ти птах. – прошепотіла вона.

Теж заплющивши очі, Рада відігнала від себе сторонні думки. Їй було простіше - її ноги легко відірвалися від підлоги.

Альбрехт раптом відчув, як твердь зникла під його ногами. Хлопець миттю розплющив очі, та побачив, що ноги відірвалися від землі. Несподіваний успіх розчарував хлопця. Він волів би не піднятися ні на сантиметр.

Хлопець згадав уроки з Мерліном, і зробив те, що раніше виходило мимоволі. Він поставив між собою та магією блок. Тієї ж миті він зірвався вниз, смикнувши за собою дівчину.

  Вони піднялися над підлогою десь на тридцять сантиметрів, але все одно ривок був настільки несподіваним, що коли ноги Рада опинилися на підлозі, вона заплуталася в сукні і впала на Альбрехта, мало не зваливши його на підлогу.

Щоки дівчинки почервоніли від збентеження, коли вона повисла на ньому. Секунд десять вони просто дивилися один на одного.

- Е-е… Може це… – Рада не могла згадати слів, щоб попросити його про допомогу. Вона пошкодувала, що погодилася на це.

Альбрехт, перш ніж вона додала, відсторонився, допоміг повернути рівновагу.

- Вибач. - тихо сказав він, відвернувши голову, щоб вона не бачила його сумних очей.

- Нічого! З першого разу ні в кого не виходить! Але й у більшості не виходить відірватися від землі на першому уроці. - спробувала відігнати від себе збентеження Рада. - Давай продовжимо!

Альбрехт погодився. Він перестав більше блокувати свою чарівну силу. Але за наступну годину занять він ще кілька разів зривався, через що навіть заробив синець. Вперше у нього добре вийшло, далі було складніше.

Під кінець він здивувався від несподіваної заяви Ради.

- Давай увечері продовжимо наші заняття в саду! Я одягну штани, в них мені легше рухатиметься!

«Чудово. Бачив я ці штани! Можеш взагалі не одягатися!» – для Альбрехта це було проблематично. Він не знав куди подіти очі. Вона в них була до біса привабливою.

- Я піду! До вечері треба де що зробити! – сказала Рада, усміхнувшись кутиками губ. - Ти гарний учень! До того моменту як я повернуся додому ти вже володітимеш магією на відмінно! – після цього дівчина пішла.

Альбрехту ніби опору вибили з-під ніг. Сівши на стілець, він невидимим поглядом глянув на зачинені двері. Він не хотів вірити в останні її слова. Не хотів розлучатися з нею.

Хлопець пробіг поглядом по порожній кімнаті, і на душі стало ще тужливіше. На думку раптом прийшли слова людей, які він часто чув ще в в Рамплурі: Якщо ти любиш, а тебе ні - відпусти; якщо тебе люблять, а ти ні – придивись, дай шанс.

Тобто за себе можна забути? Твої почуття вже не важливі?

- Я маю відпустити ту що люблю і прийняти те, що гидко? Ні вже, будьте ласкаві! – мало не плюнув Альбрехт. – Якщо за вашою логікою, то й мені мають дати шанс!

Хлопець кілька хвилин методично міряв кімнату кроками. Він міг піти та зізнатися Раді у почуттях. Але добре розумів, що зараз на його руку нічого не грає. В її очах він не побачив кохання.

* * *

Він чекав її весь вечір там, де вони домовилися зустрітися. Але минав час, а її все ще не було. Альбрехт сидів на лавці в саду, було холодно і вже встигло стемніти.

Але хлопець не сходив з місця, боячись, що Рада прийде і не знайде його. Вставши з лави, Альбрехт пройшовся, щоб розім'яти ноги.

«Де ж вона? Чи може сходити до неї? - замислився хлопець. – Ні! А раптом вона прийде!»

Альбрехт уже змучився чекати. Він шкодував, у цьому часі не придумали такого пристрою, як телефон, про який розповідала Рада.

Неквапливо наближалася ніч. Але Альбрехт, як відданий пес, не сходив зі свого місця. Він чекав, що вона прийде, хоча з кожною годиною його настрій падав.