Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Коли він пішов вона не змогла знов повернутися до сну. Їй було соромно, що вона забула про вечірнє тренування. Він не заслуговував такого ставлення до себе. Можливо він навіть зрозумів би її, якби вона наважилася розповісти. Може дав якусь пораду, бо вони з Мерліном брати. Хоча, що він міг сказати? Вони знайомі майже три місяці.

У той час коли він її чекав, вона провела у покоях Великого герцога та намагалася справити враження розумної жінки. Розмови про політику були надзвичайно нудними. Та й сам Мерлін не викликав ніяких почуттів. Вона відчувала до нього повагу, але не більше. Як чоловік він був повний нуль, на відміну від повного сил молодшого брата.

Сівши на ліжку, Рада вилаялася, стиснувши у долоні ковдру.

«Невже мені слава та гроші важливіші за гордість? – ця правда була гіркою. Раніше поза очі кидали їй схожі звинувачення. – Якщо він справді полюбить мене, як сказала Долунай… Що тоді робити?»

Рада вже довгий час намагалася пробудити у собі хоча б крихту любові до Великого герцога. Або хоча б до його грошей. На перший час вона змогла б підкупити гордість. А коли їй це набридне?!

Як би їй не хотілося залишити по собі пам’ять, ставати коханкою, чи навіть дружиною Великого герцога не дуже хотілося. Вона не звикла бути на других ролях.

* * *

«Щоб він зробив, якби час можна було повернути нзад?»

Альбрехт стояв на задньому дворі, розглядаючи великий баштовий годинник. Про час він замислився невипадково. Йому хотілося так багато дізнатись, так багато відчути. Але життя наче проходило повз нього.

Альбрехт, хоч і став крон-герцогом, не відчував особливої радості. Звичайно, всі йому прислуговували, шанобливо кланялися, називали «Ваша Високість». Нещодавно його підвищили у титулі, до спадкоємця корони. Мерлін не збирався передавати йому трон, але вирішив, що його брат не може бути простим герцогом.

Альбрехт усміхнувся, відвівши погляд від баштового годинника.

У цей час до нього підійшло двоє чоловіків у плащах, підперезані мечами. Нещодавно він погодився на охорону. Бо минулий випадок із розбійниками його дечому навчив.

Вони не стали брати коней. Альбрехту захотілося прогулятися містом пішки. Супроводжуючі герцога були мовчазними, вони йшли на деякі відстані від нього. Юнака це влаштовувало.

Він нікуди не поспішав. Йому хотілося трохи поблукати містом, дізнатися хто як живе. Бо у Мерліна на це немає часу.

Альбрехт завжди прагнув допомагати тим, кому була потрібна його допомога. Він майже нікому не відмовляв, особливо у Рамплурі. За це його усі любили. Але нажаль для деяких він так і залишався другом.

Альбрехт посміхнувся, помітивши прикуті погляди дівчат, що проходили повз. Це здебільшого були служниці, оскільки багаті дами навряд чи погодилися ходити пішки.

Альбрехт за короткий час перебування у замку зрозумів, що без грошей та титулу він тут нікому не потрібен. Йому раптом згадалося, як вони з Радою тільки-но прибули до Заргансу, і як їх хотіли вигнати із замку. До простолюдинів ставилися погано у всі часи.

Йому треба було про щось думати, щоб голова не залишалася порожньою. Так, ідучи краєм дороги, Альбрехт з цікавістю розглядав перехожих.

Раптом почувся скрегіт коліс і стукіт кінських копит. Очі юнака злетіли вгору – по дорозі мчала карета. Вночі пройшов сильний дощ, тому калюжі ще не встигли висохнути. Люди кидалися убік, щоб не потрапити під копита.

  Проїжджаючи повз, карета обдала всіх на узбіччі водою з-під коліс.

- Геть! – крикнув кучер, стебнувши коня батогом.

Альбрехт охнув, коли його з ніг до голови облило водою. Усі, хто був поблизу, застигли в німому жаху, бо впізнали крон-герцога.

Люди з його охорони вже хотіли втрутитися, коли Альбрехт ні з того ні з сього засміявся. Чому? Він не одразу це зрозумів. Просто стало дуже смішно. Не стояти ж лаятися чи плакатися, що зіпсували одяг.

Незрозуміле почуття щастя оволоділо ним. Він навіть забув, що стоїть мокрий посеред вулиці, і на нього витріщаються чоловік сорок. Але все ж таки треба скоріше йти сушити речі, поки не замерз.

Люди, які спочатку на нього насторожено дивилися, теж посміхнулися. Пробігши поглядом, Альбрехт раптом побачив Отця Василя, з яким він познайомився кілька місяців тому.

- Здрастуйте, Отче! Як ваші справи?

- Потроху! Я ті гроші, що ви дали, зберіг, купив собі маленький будиночок біля храму, що будується. – кинувши погляд на дорогу, по якій тільки-но проїхала карета, він звів очі до неба. – Народ нині пішов який! Не дивляться куди їдуть! Ви ж зовсім мокрі, Ваша Високість!

Альбрехт кинув на себе швидкий погляд.

– Бачу! – сумно відповів він. – Одяг висушити кілька хвилин! Але повертатися до замку не хочеться.

- Тоді може ви приймете мою пропозицію? Я, звичайно, живу бідно, та й вдома у мене ремонт! Можливо ви… - ніяк не міг озвучити думку чоловік.

- Я приймаю вашу пропозицію! Мені було б цікаво дізнатися, що нового у місті! Може, ви мені розкажете? – посміхнувся Альбрехт. - А де ви живете?

- Звідси далеко! Я приїхав на возі!