Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Йовіла. 

Вона уважніше пригледілася до Вілени – та виглядала… незлостивою. Чи могла саме вона вчора начарувати ілюзію на ґанку? Навряд. Та й не стала б вона зараз привселюдно демонструвати свої вміння, якби напередодні намагалася з їхньою допомогою спекатися конкурентки. 

 – А це складно? Я маю на увазі, створювати ілюзії?

Вілена схилила голову і задумливо постукала пальцями по підборіддю. 

 – Залежить від того, які. Ось це, – дівчина обвела рукою кашу, що переливалася іскрами, – дуже просто. Будь-хто може, мабуть. А ось щось масштабніше… Тут треба або багато вмінь, або дуже багато сили. І це досить цікаво, – задумливо посміхнулася вона. 

 – Що саме?

 – Ти вже друга людина, яка запитує в мене про ілюзії. – Вілена кивнула головою в бік дівчини, що сиділа далеко від них обох – на самому краєчку довгого стола. Йовіла впізнала у ній одну з учасниць, на яких вона не мала сподівань.

Виглядала вона не надто добре – бліда, з темними колами під очима, і сиділа так, наче будь-якої миті була готова схопитися і бігти, не озираючись. Йовіла ніби вже бачила її – і на балу, і в гуртожитку, звісно, але зовсім не звертала на неї уваги. То була звичайна дівчина, у якої не було жодних шансів на перемогу, а значить, їй вона була нецікава. Скоріш за все, ця наречена вилетить з першого ж випробування – не так навіть через свої вміння, скільки через збіднілу, незнатну родину і досить непримітну зовнішність.

 – Що це з нею? – запитала Йовіла, схиляючись до Вілени. – Виглядає не дуже добре. Може, їй допомогти треба чи ще що? 

Вілена потиснула плечима. Якщо їй і було шкода свою конкурентку, виду вона не подавала. 

 – Підходила до мене вчора після балу. Вона вже тоді була отака, – дівчина поводила руками біля обличчя. – І почала мене питати, чи я не створювала якихось ілюзій. А потім спитала, чи не бачила я рослин, які рухаються самі собою. Здається, вона несповна розуму… 

Йовіла проковтнула згусток слини, що зібрався у горлі. Рослини, що рухаються самі собою… Це вона вже бачила – вчора, на галявині з юнаком. Ось тепер його точно потрібно розшукати – вочевидь, він кошмарив ілюзіями не одну її. Це ж не могло бути збігом – у цьому Йовіла вже була переконана; залишилося тільки переконати Кіра, щоб той дав це у вечірній випуск. 

А чи могло це вже бути частиною випробування? Відрізняти правду від брехні, чи про що там говорила панна Орс? Йовіла не була впевнена, але це виглядало цілком правдоподібно. Можливо, той вчорашній хлопець – один з королівських чаклунів. 

Що більше Йовіла думала про це, то більше схилялася до думки, що її просто намагалися налякати. Але що тоді говорила Лана Вільгейм? Конкурси мали бути такими, щоб за ними могла спостерігати уся сентрійська знать, а тоді і на галявині, і перед гуртожитком її точно ніхто не бачив. 

 – Як думаєш, яким буде випробування? – запитала вона у Вілени, перемішуючи кашу в тарілці. Та повернулася до Йовіли і пересунула стілець ближче, щоб говорити їй ледь не на вухо. 

 – Поняття не маю, але ми з Елізою і Кіт вчора бачили, як одну з зал палацу готували до випробування. Це була величезна кімната – як бальна зала, і туди заносили якісь скрині, чи що… Ми так і не зрозуміли, що це за випробування буде, – Вілена знизала плечима. 

Сніданок закінчився швидше, ніж наречені могли очікувати – щойно Вілена договорила, до кімнати зайшов вже звичний камердинер і мовчки вказав їм на вихід. Наречені повставали з-за столу з набагато більшим ентузіазмом, ніж можна було би очікувати, враховуючи те, що дуже небагато з них них насправді мріяли про заміжжя з принцом Еріком. 

Ходіння шеренгою від гуртожитку до палацу вже почало стомлювати Йовілу, тому вона ненав’язливо порушила її і пробралася вперед, щоб іти в рівню з герцогинею Канською. Та вже вела розмову з однією з близнючок Роймері (Йовіла ще не знала їх досить добре, щоб відрізняти одну від одної), тож Йовіла прилаштувалася поряд, щоб слухати і, можливо, вклинитися у потрібний момент. 

 – Я чула, що королева прийде на випробування. Вона дуже серйозно сприймає заручини Еріка, – сказала одна з близнючок, притримуючи за лікоть герцогиню. Вона кинула також погляд на Йовілу, але не подала знаку, що її не влаштовує чужа присутність. 

Герцогиня Канська нахилилася до дівчат і сказала настільки тихо, щоб почули тільки вони троє: 

 – Королева хвора. Вона хоче одружити Еріка за будь-яку ціну. Але в нас шансів небагато, – Аніт відкинула пасма своєї пишної зачіски назад і продовжила: – звичайно, брати заможну дворянку не в її інтересах. 

Йовіла не стрималася і підійшла ближче. Те, що говорила Аніт Канська, зовсім не збігалося з тим, про що думала сама Йовіла – які ж шанси на перемогу могли бути у купчихи Вілени чи тої позашлюбної небажаної дочки Елли?

 – Чому ти так думаєш? – запитала Йовіла, теж чомусь знижуючи голос. 

 – Королева хоче, щоб Ерік кермував усім далі, після того, як зійде на трон. Сильна дружина зі своїми думками щодо управління державою йому не потрібна. Оберуть якусь міщанку чи біднячку, яка зможе народжувати дітей один за одним. Без образ, Йовіло, – відізвалася Аніт. 

Йовіла з мить роздумувала над тим, чи варто їй і справді образитися, але зрештою вирішила, що воно того не варте. Аніт була цінною інвестицією у її майбутнє, і вона не збиралася з нею розлучатися прямо зараз.