Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Артур правий, а я ні. Із самого початку він не приховував, яким є, як саме до мене ставиться і чого хоче. І я ж все почула і запам'ятала, але це не змінило зовсім нічого, не завадило повірити в те, чого немає і бути не може.

Я зрадила Джейка. Зрадила наше кохання - так легко, просто і швидко. Напевно, Костя мав рацію, коли говорив через кілька тижнів після моєї втечі з весілля, що я просто повія, яка не вміє кохати. Може, я й справді цього не вмію... Або не вміла до зустрічі з ним. І тому настільки боляче зараз. Так, ніби я повільно тонула в болоті - в'язкому та крижаному. Здавалося, я відчувала, як мерзенна жижа затікала мені в горло, ніс, заливала очі, приховуючи останні промені сонця. Відповіді в мене не було. Зате я точно знала - те, що я відчуваю до вбивці Джейка, і є моя кара за зраду, і чим вони є, ці почуття, зовсім неважливо. Муки совісті та розбите на тисячі ріжучих зсередини уламків серце тепер назавжди мої супутники. Від них не втекти, як і від Барінова. Чомусь він наказав не випускати мене з території. Ну, хіба тільки на роботу. Саме там я наївно намагалася сховатись. Ніхто не ставив запитань про вчорашнє. Всі поводилися як ні в чому не бувало. Маріонетки. Ще одні його маріонетки, куплені чи залякані, не так і важливо. Такі самі, як я. Хоча мене він не купив і не залякав. Але зробив набагато гірше - вріс у мене, у кожну клітинку, у кожний змучений нерв. Відродив лише для того, щоб знищити остаточно. Я не могла сказати, в який момент, і тим більше як так сталося. Просто сталося й усе.

Алекс тінню супроводжував мене, упираючись поглядом у підлогу. А я знову відволікалася від усього, занурившись у роботу, якої всупереч своїй же погрозі Артур мене не позбавив. Але вночі її зовсім не було, і я залишилася віч-на-віч із собою в тиші кабінету. Алекс не береться до уваги і не тому, що примудрився заснути, сидячи на дивані, але тому, що він лише виконував оплачену Артуром функцію при мені.

Тихенько вийшла і зачинила за собою двері. Пройшлася тихими темними коридорами хірургічного відділення, кивнула постовій сестрі. Спустилася по сходах і вийшла в спекотну ніч пізньої весни. Спробувала вдихнути глибше і не змогла. Ніщо не перешкоджало зараз розпачу затьмарити всі інші почуття всередині мене, ніщо не змушувало стримувати марні сльози. Вони лилися та лилися, висушували душу, але не приносили полегшення. Майнула думка - якби Артур побачив, що я сиджу на бетонних сходах, неминуче змусив би піднятися, хай навіть ті і теплі.

- Такої ночі не можна сумувати, - пролунав зверху знайомий голос.

- Алевтино Василівно! - я квапливо витерла сльози з щік, що почали палати. Тільки й не вистачало ридати при пацієнтах ще й відлучившись із робочого місця. - Ви шукали мене, так? Що-небудь трапилося?

- Та нічого не трапилося, - літня жінка поклала теплу долоню мені на плече і опустилася поряд, - просто не спиться, от і вийшла подихати повітрям. Крім того, мій лікар сказав, що треба більше рухатися, - лукаво посміхнулася вона.

- Але й спати більше.

- А чим я, на вашу думку, тут займаюся, - я лише усміхнулася у відповідь. Адже її чоловік проводив у лікарні майже цілий день, до того ж майже щовечора приїжджали онуки з її донькою та зятем. Тому на сон у жінки залишалися тільки ночі, але та турбота, якою її оточили рідні, набагато більш цілющі за відпочинок. Можливо, це й відіграло значну роль у тому, що у свої сімдесят Алевтина Василівна мала майже ідеальне здоров'я, а пацієнткою моєю стала лише через апендицит.

- Вас засмутив чоловік? - вона кивнула на каблучку Джейка. Напевно, я не мала права розповідати. Але дивлячись у блакитні очі цієї жінки, оповита її добротою, я просто не могла стриматися.

- Він загинув п'ять місяців тому, - прошепотіла я, - той, хто подарував цю каблучку. І після цього поряд весь час був інший. Дбав про мене, захищав, нічого не вимагаючи натомість, нічого не отримуючи. І я… Я закохалась у нього. Але не тому, що… Не через все це. Я взагалі не можу сказати, як і коли він став для мене настільки…. Він складна, дуже складна людина. У ньому поганого багато, - я по-дитячому схлипнула, - але не стосовно мене. І тепер я... Я не знаю...

- Ти відчуваєш провину, що покохала знову, - перервала мій плутаний монолог Алевтина Василівна. - Але ж це нормально. Кохання бажає кожен із нас, дехто шукає все життя і не знаходить. А тобі пощастило двічі.

- Я майже зізналася йому... А він сказав, що я... я для нього просто, - я запнулась, усвідомивши, як безглуздо це звучить. Як мізерно «сказав» у порівнянні з «зробив».

- Це були лише слова, Елізо. Не знаю які, коли і з якої причини сказані, але лише слова. А справи цього чоловіка говорять про те, що ти дорога йому. Не кожен здатний на безкорисливі вчинки, а він робив їх заради тебе. Так довго чекав, що, можливо, дочекавшись, просто злякався чи не повірив чи що ще там – ти повинна дізнатися. Добийся від нього правди, розвій сумніви раз і назавжди. Не відмовляйся так просто і не соромся своїх почуттів. Якщо той, хто дав цю обручку, дійсно кохав, він хотів би, щоб ти була щаслива.

Те, що вона не знала всієї правди, не змінювало вірності сказаних слів. Більше того, просто промовивши сама, я зрозуміла, як знов помилилася. Але зовсім не у вірі в Артура, у те, що він зовсім не такий, яким хотів здаватися, а у вірі тим його словам. Як я могла дозволити їм перекреслити усі ці місяці. Десятки миттєвостей, просочених чимось прихованим так старанно, щоб здавалося - його немає. Так, я припускала, що може так і є. Але поки не дізнаюся, не впевнюся, не перестану намагатися.

Я подякувала мудрій жінці, а вона побажала мені сил для прощення. Звичайно, маючи на увазі лише «його необачні слова»…. Чи можу я пробачити Артуру смерть Джейка, а собі кохання всупереч? Знову я не могла відповісти. Натомість знала, чого не зможу достеменно. Я не зможу його не кохати.

- Чому не розбудила? - дуже сонний і дуже стривожений, Алекс натрапив на мене при вході у відділення.