Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

name="anotelink206" id="anotelink206" href="#n206" title="Про порядок введення в дію Регламенту Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 27 липня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 35. – Ст. 339.">[206] ще за чинності Конституції України 1978 року і всі подальші зміни до нього (в тому числі, й після прийняття Конституції України 1996 року) вносилися лише постановами Верховної Ради України, тоді як закон може бути змінений лише іншим законом. Таким чином, на мій погляд, немає підстав стверджувати про те, що Регламент Верховної Ради України на сьогодні є законом. Отже, не можна роботи висновку і про те, що визначене ним коло джерел офіційного оприлюднення законів є єдино відповідним Конституції.

Таким чином, викладене приводить до висновку, що визначення кола засобів масової інформації, в яких можуть офіційно оприлюднюватися закони, має здійснюватися на підставі статті 22 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, яка чомусь мало береться до уваги в даному аспекті. А між тим саме в цій статті міститься правовий припис, який формально повністю відповідає частині 2 статті 57 Конституції України. Проте не можна погодитися з С. Демським у тому, що відповідно до названого Закону засобами масової інформації, в яких може здійснюватися офіційне оприлюднення законів, мають вважатися виключно газета “Голос України” та журнал “Відомості Верховної Ради України”[207]. Адже в статті 22 названого Закону встановлюється, що Закони України публікуються не тільки в друкованих засобах масової інформації відповідного органу державної влади (Верховної Ради України), а й в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо). Очевидно, що під останніми маються на увазі такі офіційні видання, засновником яких не є відповідний орган влади. До таких має бути віднесений, зокрема, журнал “Офіційний вісник України”, який є щотижневим інформаційним бюлетенем, що заснований і видається Міністерством юстиції України. Більш спірним є віднесення до офіційних видань в розумінні статті 22 названого Закону заснованої Кабінетом Міністрів України газети “Урядовий кур’єр”, а також газети “Президентський вісник”, які важко назвати відомостями, бюлетенями, збірниками, інформаційними листками чи тому подібними виданнями.

Разом з тим, мені здається недоцільним абсолютизувати названий Закон як такий, що визначає порядок офіційного оприлюднення законів. Такий висновок ґрунтується на наступних міркуваннях. По-перше, названий Закон не визначає окремих положень, які стосуються порядку опублікування законів, і які містяться у згаданому Указі Президента. Зокрема, це правила визначення пріоритетності офіційної публікації над неофіційною, визначення моменту набуття законом чинності при неодночасному офіційному опублікування у різних джерелах тощо. По-друге, якщо формально стати на позицію названого Закону, то доведеться заперечувати офіційність публікацій законів в “Урядовому кур’єрі”, що навряд чи буде практично доцільним. Ця газета вважається офіційними джерелом оприлюднення законів практично за загальним визнанням і органів державної влади, і окремих юристів – практиків та науковців України і користується у них високим авторитетом.

Тому вихід із вкрай суперечливої ситуації з визначенням кола офіційних друкованих видань вбачається у наступному. Слід, очевидно, погодитися з тим, що до моменту прямого законодавчого врегулювання порядку набуття законами чинності визначення переліку офіційних джерел їх опублікування має здійснюватися на підставі Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, із урахуванням Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”. Таким чином, джерелами офіційного оприлюднення законів слід визнати газети “Голос України”, “Президентський вісник” та “Урядовий кур’єр”, журнали “Офіційний вісник України” та “Відомості Верховної Ради України”. Саме з моменту оприлюднення тексту Закону у цих виданнях і повинен вираховуватися строк, що має пройти до моменту набуття ними чинності. Що ж до проблемної ситуації, яка склалася з цього питання, то вона, відповідно до частини 2 статті 57 Конституції України, має бути чітко вирішена Верховною Радою України або в Законі України “Про закони та законодавчу діяльність”, або в окремому законі про порядок опублікування законів України та набуття ними чинності.

Чинні на сьогодні нормативно-правові акти, які визначають порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набуття ними чинності, допускають здійснення такого оприлюднення не лише шляхом надрукування їх тексту в офіційному друкованому виданні, а й у інший спосіб. Мається на увазі абзац 3 пункту 1 Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, відповідно до якого “акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо”. Таким чином, допускається можливість в окремих випадках (не відомо, до речі, в яких) довести зміст нового закону до відома населення через телебачення чи радіо. При цьому жодних інших положень, які б визначали порядок здійснення офіційного оприлюднення закону в такий спосіб ні названий Указ, ні інші акти законодавства не містять. Не встановлюється, зокрема, на яких телевізійних та радіоканалах може здійснюватися таке оприлюднення (це повинні бути загальнодержавні чи місцеві канали?), якими мають бути час, кількість та періодичність трансляцій тощо. Не визначеним є і спосіб оприлюднення законів через телебачення і радіо. І якщо стосовно оприлюднення по радіо ще можна здогадатися, що воно буде здійснюватися шляхом зачитування тексту закону диктором (чи самим Президентом України? Адже відповідно до частини 2 статті 94 КК України саме він офіційно оприлюднює закони)[208], то стосовно оприлюднення по телебаченню можливі різні варіанти. Воно може бути здійснене і шляхом зачитування тексту, і шляхом показування сторінок закону, і розміщенням у системі “Телетекст” та й навіть “рядком, що біжить” під час демонстрації художнього фільму чи розважальної програми. І, очевидно, жоден з названих способів формально не суперечитиме Указові Президента. Очевидно також і те, що в таких випадках можливість населення ознайомитися з новим законом буде значною мірою ускладнена. А ще більше ускладненою буде можливість зрозуміти його. Адже сприйняття закону на слух, на відміну від прочитання надрукованого