Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

У середині 1980-х років у керівників Радянського Союзу виникло глибоке занепокоєння внаслідок нездатності підвищити ефективність економіки в поєднанні з технологічним викликом із боку Заходу. В цій ситуації здавалося, що ідеї радянських «лібералів» можуть стати основою нової політики. Вперше реформи були історичним шансом, і що ще важливіше — сам Горбачов визнавав потребу в реформах.

Зміни починалися повільно. У травні 1985-го Горбачов сказав у Ленінграді про необхідність «перебудувати суспільство».

Менш ніж за рік він проголосив політику «гласності», і вона почала віддзеркалюватися в пресі, в статтях про злочинність і економічну неефективність. Ідея гласності сподобалася не всім. На статті про проституцію дехто реагував так: «Ось бачите, куди нас завела горбачовська демократизація? Тепер ми маємо проституцію». І все ж таки в суспільстві розпочалися процеси, які вже незабаром набули великого значення.

Одного дня в травні 1986-го Вікторія Мунбліт сиділа за своїм столом у редакції газети «Молодь Молдавії» у Кишиневі, коли один із приятелів сказав їй, що приїхав «лектор із Москви» й за п’ять хвилин його виступ розпочнеться в сусідньому Будинку преси.

Зайшовши до конференц-зали, Мунбліт зайняла місце й стала слухати, як лектор описує політичну ситуацію. «Мета американської програми “зоряних війн”, — розповідав лектор, — не напасти на нас, а задушити нас економічно. Ми не можемо їх наздогнати. Це змагання, якого ми не в змозі виграти. Якщо вони захочуть перемогти нас, то зроблять це, бо ми відстаємо...»

Спочатку Мунбліт не повірила власним вухам. Вона озирнулася довкола й побачила, що інші журналісти шоковані так само. Радянський Союз завжди був налаштований «наздоганяти й переганяти». Мунбліт ніколи раніше не чула слова «відставання» щодо СРСР.

«Нам треба змінити своє уявлення про Сполучені Штати, — продовжував лектор. — Американці не хочуть знищувати СРСР. Як народ вони приязно ставляться до Радянського Союзу. Є лише окремі особи, що прагнуть війни з СРСР і гонки озброєнь. У нас завжди писали, що США — країна звиродніла й розбещена, але насправді наркоманів у СРСР не менше, ніж у США, і якщо наркоманія в нашій країні існуватиме надалі, то незабаром усе населення перетвориться на наркоманів.

Народ має знати, що ми пасемо задніх. Він має знати, що ми відстаємо не лише від Заходу, а й від таких розвинених соціалістичних країн, як НДР. Давайте не приховувати правду. Народ має усвідомлювати реальне становище».

Мунбліт повернулася до редакції приголомшеною, з якимось моторошним відчуттям, що ця дивна лекція сигналізує про певні зміни в способах управління Радянським Союзом і ці зміни матимуть далекосяжні наслідки. В наступні тижні Мунбліт дізналася, що таку саму лекцію було прочитано іншим журналістам, а також викладачам і партійним чиновникам. Водночас надійшли вказівки щодо пом’якшення лайливого тону в статтях, присвячених Ізраїлю, а низку консервативних редакторів усунули з посад і замінили людьми ліберальніших поглядів. Тепер уже не було сумнівів у тому, що в офіційній політиці відбуваються зміни.

У той час, як країну готували до розширення доступу громадян до інформації, її керівництво почало також розглядати питання звільнення політичних в’язнів, яких у країні було приблизно тисяча. Більшість із них потрапила за ґрати саме за поширення інформації, й подальше їх перебування там утратило сенс, бо сам режим готувався розширити доступ до інформації. До того ж наявність таких в’язнів створювала проблеми для зовнішньої політики держави. Тож 16 грудня 1986 року Горбачов зателефонував Андрію Сахарову, який перебував у засланні в Горькому, і повідомив, що йому дозволено повернутися в Москву. За звільненням Сахарова настала черга сотень інших політв’язнів, яких випустили в 1987 році.

Проте обговорення реформ спричинило глибокий розкол у партії — чимало партійних керівників відчули небезпеку будь-якої лібералізації. Глибина цієї антипатії виявилася після несподіваного виступу Бориса Єльцина на пленумі ЦК КПРС 21 жовтня 1987 року.

Керівництво партії розділилося на дві групи: «академіків» і «практиків». «Практики», які набагато переважали, стверджували, що реформи призведуть до втрати політичного контролю й завершаться катастрофою. «Академіки» говорили про потребу звільнення економіки від бюрократичного контролю й відповідали на попередження про катастрофу твердженням, що катастрофа загрожує в будь-якому разі, й зволікання з реформами є фатальним. Лідером «практиків», до яких належали члени Політбюро з господарчим досвідом і партійні керівники обласного рівня, був секретар ЦК Єгор Лігачов. «Академіками» були здебільшого співробітники академічних установ і люди з досвідом у міжнародних справах. Їхнім лідером став Яковлєв.

Упродовж 1987 року Горбачов ініціював ухвалення кількох нових законів. Вони давали змогу підприємствам розпоряджатися надплановою продукцією за ринковими цінами, легалізували кооперативи та уможливлювали оренду землі для колективних фермерських господарств. Партійні чиновники відповіли на ці реформи саботажем. Закон про підприємства було нейтралізовано запровадженням «держзамовлень», на які припадало майже 100 відсотків продукції. Кооперативам протидіяли, ускладнивши їм отримання сировини та матеріалів. У сільській місцевості фермерам, які намагалися орендувати землю, голови колективних фермерських господарств відмовляли в наданні техніки. Зіткнувшись із таким спротивом, Горбачов зрозумів, що має знайти спосіб примусити відповідальних партійних робітників до виконання його розпоряджень, і вирішив зробити перший крок: покласти край партійній монополії на владу, поширивши гласність і критику на сам партійний апарат.

На червневому пленумі 1987 року Яковлєва було обрано членом Політбюро, що поставило його на один рівень із Лігачовим. З подачі Яковлєва деякі газети звернули увагу на випадки корупції в партії. Радянські громадяни з великим подивом помітили, що в газетах стали з’являтися статті, за які авторів ще кілька місяців тому могли заарештувати. Водночас координована Яковлєвим преса почала пропагувати діяльність щойно утворених «неформальних організацій», тим самим заохочуючи їх. Як наслідок, традиційний тоталітарний ландшафт доповнився незалежними громадськими організаціями і частково вільною пресою, здатною чинити тиск на партійний апарат.

Нова політика спровокувала запеклу й тривалу боротьбу в керівництві партії між лібералами та консерваторами, перший раунд якої стався на пленумі ЦК в жовтні 1987 року.

Горбачов відкрив пленум доповіддю про програму святкування 70-ї річниці Жовтневої революції. Потім слово отримав Єльцин, який несподівано для присутніх почав критикувати Лігачова. Він сказав, що червневий пленум став сигналом для всіх партійних організацій, починаючи зі секретаріату, «перебудувати» свою роботу, але, попри це, в роботі як секретаріату, так і «товариша Лігачова» нічого не змінилося. Партійні керівники продовжують практикувати догани та прочухани. Два роки минуло після партійного з’їзду, на якому було окреслено цілі реформ, а тепер народові кажуть, що треба почекати ще два-три роки. Але