Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

як стипендіат Фонду Торнтона Д. Гупера. Той рік і наступний я жив у Вашингтоні, але частину тижня працював у Філадельфії. За співробітництво та підтримку цього Інституту хочу висловити подяку його колишньому директору Деніелу Пайпсу та заступнику директора Алану Люксембургу. Я користувався також допомогою та дружбою співробітників інституту Росса Мунро, Адама Гарфінкла та Джудіт Шапіро, а особливо Крістен Купер, моєї асистентки, яка багато годин присвятила друкуванню та систематизації моїх записів.

У 1992-му я поїхав на рік до Москви. Саме там я отримав щедру допомогу від російського науковця Ольги Принцевої, з якою познайомився за рік до того. У липні 1993-го я повернувся до США разом із Ольгою, і наступного року ми одружилися.

У січні 1993 року я на короткий термін повернувся до США і знову зустрівся з Девідом Едвардсом, другом із тих часів, коли я був студентом магістратури в Оксфордському університеті. На цей момент мої фінансові ресурси майже вичерпались, і Девід знайшов для мене вигідну роботу, яка дала змогу мені завершити працю над книжкою. Тож я перед ним у неоплатному боргу.

На останніх етапах роботи над книжкою мені допомогли своїми зауваженнями та пропозиціями друзі й колеги, які прочитали її цілком або частково. Моя подяка Володимиру Войновичу, Джону Ллойду, Ненсі Ліппінкот, Михайлу Михайлову, Маршалу Бременту та Шарлотті Баллард.

Але найбільшу користь мені принесли терплячість, солідарність і консультації мого редактора Ешбела Гріна та видавництва «Альфред А. Кнопф».

Хочу подякувати Олександрові Шатравці за дозвіл використати матеріал із його неопублікованого рукопису «Записки з черева людожера», який потім було переписано й перейменовано в «На шляху до Америки».

Також хочу висловити подяку Марі-Елен Гугенгайм за її допомогу в перші роки роботи над цим проектом, а ще — моїм старшим дітям Рафаелю та Клер за їхню щиру готовність прийняти ті обмеження, які робота над книжкою накладала на все наше життя. Моя вдячність Гершону Брауну, Майклу Зейдману, Ендрю та Кристині Нагорські і Керол Бріккі за їхню дружбу й солідарність, а також усім іншим, названим і не названим на цих сторінках, які вірили в мене впродовж усіх тих років, що я витратив на написання цієї книжки.

Про автора

Девід Саттер народився в Чикаго в 1947 році. Закінчив Чиказький і Оксфордський університети. Почав свою кар’єру в 1972 році репортером відділу кримінальної хроніки Chicago Tribune. У 1976 році став московським кореспондентом газети Financial Times. Він працював в Москві протягом шести років і став відомим завдяки глибокому знанню радянської тоталітарної системи. Потім він став спеціальним кореспондентом у радянських справах у журналі The Wall Street Journal, часто вносячи свій внесок в редакційну сторінку газети.

Девід Саттер сьогодні є одним зі світових провідних експертів по Росії та колишньому Радянському Союзу. Крім книги «Доба безумства» (Age of Delirium), документальний фільм за якою був відзначений премією, автор написав ще три книги про Росію: Darkness at Dawn: the Rise of the Russian Criminal State (2003), It Was a Long Time Ago and It Never Happened Anyway: Russia and the Communist Past (2011) і The Less You Know, the Better You Sleep: Russia’s Road to Terror and Dictatorship under Yeltsin and Putin (2016). Остання вийшла також в українському перекладі «Менше знаєш, краще спиш: шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна» (Дух і Літера, 2016).

У травні 2013 року Девід Саттер став радником російської служби «Радіо “Свобода”», а у вересні 2013 року він став акредитованим кореспондентом «Радіо “Свобода”» в Москві. Три місяці по тому він був висланий з Росії і став першим висланим американським кореспондентом з часів холодної війни.

Зараз Девід Саттер є співробітником Інституту зовнішньої політики Школи провідних міжнародних досліджень Університету Джона Хопкінса (SAIS) і старшим науковим співробітником Інституту Хадсона у Вашингтоні, округ Колумбія.

Примітки

1

Див.: Н. Damasio et al. The Return of Phineas Gage: Clues About the Brain from the Skull of a Famous Patient. — Science. — Vol. 264. — May 20. — 1994. P. 1102–1105.

2

Тодішня офіційна назва російського парламенту.

3

Наслідком гласності стало також оприлюднення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа — спочатку в Прибалтиці, а потім і в центральній пресі. Публікація протоколів стала каталізатором національних рухів у прибалтійських республіках, чий приклад надихнув решту країни й спричинив зростання націоналізму по всьому СРСР.

4

У червні 1978 року семеро членів секти п’ятдесятників із Сибіру, які хотіли виїхати з СРСР, спромоглися пробігти повз охорону на територію посольства США в Москві й попросили там притулку. Їм дозволили залишитись, і вони прожили в амбасаді, в однокімнатній квартирі, 5 років, аж поки в 1983 року не отримали дозволу на еміграцію.

5

Цей діагноз часто використовували в СРСР для виправдання примусової психіатричної госпіталізації дисидентів, але на Заході ніколи не визнавали медично обґрунтованим.

6

Близько 21:45 15 січня 1994 року Михайло Бойчишин (на той час голова секретаріату Руху) вийшов із штаб-квартири організації і пішов додому. Близько 23-ї години двоє озброєних чоловіків прорвалися до офісу Руху крізь охорону, сказавши, що мають «посилку для Бойчишина». Бойчишин так і не з’явився вдома, і його доля відтоді невідома.

Голова Руху В’ячеслав Чорновіл в інтерв’ю японській газеті «Asahi Shimbun» сказав, що поведінка правоохоронних органів, які після тривалої бездіяльності вдалися до імітації пошуку Бойчишина, переконала його в тому, що це викрадення було актом політичного терору. Воно залишило Рух без людини, яка відповідала за його фінансові справи, напередодні парламентських виборів 27 березня 1994 р., що могло призвести до втрати 5–10 місць у парламенті. Рух також отримав документальні підтвердження зловживань у вищих ешелонах влади в Україні та існування таємних мафіозних структур. Саме Бойчишин мав намір оприлюднити їх. Він говорив Чорноволу: «Давайте покажемо напередодні виборів їхнє справжнє обличчя».

7

У квітні 1979 року через вибух на секретному заводі бактеріологічної зброї в Свердловську стався викид в атмосферу бактерій сибірської виразки, що спричинив велику кількість смертей. У березні 1980-го я написав статтю про цей інцидент для газети Financial Times, спираючись на інформацію з неофіційних джерел, яка пізніше виявилася абсолютно точною.