Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

3

ГОРБАЧОВ І ПАРТІЯ

«То хто ж ти?»

«Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого...»

Гете. «Фауст»

23 серпня 1991 року. Похмурий, дощовий день. У штаб-квартирі ЦК КПРС на Старій площі — колись епіцентрі радянської влади — панувала атмосфера керованої паніки. Поки найвищі посадовці збентежено блукали коридорами, секретарки та кур’єри продовжували працювати. На столах накопичилися стоси документів із грифами «Надсекретно» та «Цілком секретно». На вулиці тих, хто виходив із будівлі, примусово обшукували, а обурений натовп із російськими прапорами вимагав військового трибуналу над КПРС.

У міжнародному відділі на шостому поверсі тривало засідання, на якому вирішувалося питання виключення віце-президента Янаєва з партії за його участь у заколоті. Один із посадовців сказав, що виключити Янаєва треба, бо заколот був ударом по звичайних комуністах, які про нього нічого не знали. Інший заявив: «Ми маємо залишити в партії Янаєва та керівників перевороту, а виключити всіх вас, бо вони справжні комуністи, а ви їх зрадили». Зрештою учасники засідання проголосували за виключення Янаєва.

Раптом із внутрішніх гучномовців пролунало оголошення: «Всім залишити будівлю впродовж 90 хвилин. Мосрада не може гарантувати безпеку тим, хто залишиться після цього терміну...»

Конференц-зала міжнародного відділу миттєво спорожніла. Ті, хто щойно судив Янаєва, побігли до своїх кабінетів шукати серед документів те, що можна було би їм інкримінувати. Валентин Фалін, завідувач міжнародного відділу, видав наказ знищити всі секретні документи, але коли співробітники стали зносити оберемки паперів до секретаріату, охоронці попередили, що спалювати їх не можна, бо народ на площі штурмуватиме будівлю, якщо побачить дим над дахом.

Незабаром чиновники вишикувалися в черги перед знищувачами документів, пхаючи до них геть усе. Коли до машин потрапляли металеві скріпки, у чергах вибухали сварки.

Фаліну нарешті вдалося зв’язатися телефоном із Горбачовим. Було чутно крики натовпу на вулиці та дзвін розбитого скла.

«Ви згодні із цими діями?» — спитав Фалін.

«Так», — відповів Горбачов.

«А ви знаєте, що в сейфах ЦК є надзвичайно делікатні документи, які стосуються Вас?»

«Знаю, — сказав Горбачов. І, підвищивши голос, додав: — Ви що, не розумієте, в якому я становищі?»

Фалін поклав слухавку й повернувся до одного зі своїх підлеглих:

«Він співпрацює з демократами, щоби врятувати власну шкуру».

Ці сцени в будівлі на Старій площі готувалися з квітня 1985 року, коли Горбачов прийшов до влади. Партія, заснована задля здійснення однієї ілюзії, втратила владу за шість років, бо стала жертвою ще однієї ілюзії — нібито комуністичний режим можна зберегти без насильства.

Реформи обговорювали в СРСР впродовж майже тридцяти років, але завжди вважалося, що можливі вигоди від змін не переважать очікуваних ризиків. Проте в середині 1980-х у доцільності спроби проведення реформ радянських керівників почали переконувати три чинники: зміни в сфері воєнних технологій, ідеї комуністів-«лібералів» і безрезультатність зусиль із модернізації.

Воєнні технології. 27 жовтня 1982 року Леонід Брежнєв виступив із останньою своєю великою промовою в Кремлі перед аудиторією, що складалася з військовослужбовців високого рангу. За кілька місяців до того ізраїльські пілоти, що літали на американських винищувачах F-15 і F-16 й користувалися перевагами останніх досягнень у галузі мікроелектроніки та комп’ютерних технологій, знищили над долиною Бекаа в Лівані понад 80 сирійських винищувачів МіГ-21 і МіГ-23, не втративши жодного власного літака. Шок від цієї поразки вразив і Радянський Союз.

«Центральний Комітет вживає всіх заходів для задоволення потреб збройних сил, — сказав Брежнєв, — і ми очікуємо, що ви будете гідні цієї турботи... Американський імперіалізм розпочав нову фазу політичного, ідеологічного й економічного наступу на соціалізм. Відставання неприпустиме. Боєготовність наших збройних сил має бути ще вищою. Ми повинні брати до уваги останні розробки... в сфері воєнних технологій...»

23 березня 1983 року президент Рональд Рейган виступив на американському телебаченні з описом програми Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), яка дозволила би перехоплювати в космосі радянські міжконтинентальні балістичні ракети. Наслідком цього оголошення стало усвідомлення багатьма радянськими керівниками того факту, що для конкуренції з Заходом у воєнних технологіях Москва має вдатися до істотних реформ.

Комуністи-ліберали. Керівна еліта в СРСР здавалася монолітною, але насправді в її лавах була певна кількість посадовців із ліберальними поглядами. Ці «ліберали» не були антикомуніс-тами, але вони були антисталіністами. Вони вважали, що марксизм-ленінізм можна застосовувати гуманніше, і стверджували, що комуністи можуть обійтися без репресій і цензури, не втрачаючи влади. Якби СРСР не почав стикатися із системною кризою, навряд чи ці ліберали колись набули би ваги, але з визнанням необхідності реформ до їхніх думок стали прислуховуватися, бо здавалося, що вони пропонують всередині партії якусь ідеологічну альтернативу.

Однією з перших ознак набуття лібералами впливовості стало призначення в серпні 1985 року Олександра Яковлєва, директора Інституту світової економіки та міжнародних відносин (ІСЕМВ) і колишнього посла в Канаді, на посаду завідувача відділу пропаганди ЦК. Позицію комуністів-лібералів Яковлєв продемонстрував під час свого виступу у Вищій партійній школі у жовтні. На запитання: «Що ми робитимемо, якщо Захід почне прямі телетрансляції в нашій країні?» — Яковлєв відповів: «Дивитимемося».

Безрезультатні спроби модернізації. Коли в 1985 році Горбачов став керівником Радянського Союзу, він спробував підвищити ефективність традиційними методами, включно з боротьбою за дисципліну, кампаніями проти алкоголізму та «нетрудових доходів», а також новою системою держприймання. У травні 1986 року прийняття нового закону дало змогу переслідувати кожного, хто отримував незареєстровані доходи поза своїм офіційним місцем роботи. У Волгограді влада розпочала «помідорну війну», знищуючи теплиці на присадибних ділянках, де вирощували овочі домогосподарки й пенсіонери, забезпечуючи місто чималою часткою потрібної йому свіжої городини. Однак наприкінці 1986 року, коли самовбивчий характер цього закону став очевидний, від нього відмовилися.

Горбачов запровадив також нову систему державного приймання готової продукції, надавши незалежним комісіям широкі повноваження відхиляти неякісну продукцію. Спочатку це «держприймання» вихваляли за те, що воно нібито заохочує підвищувати якість, але оскільки оплата праці була прив’язана до виконання норм, різке збільшення кількості відхиленої продукції спричинило зниження зарплатні робітників і заворушення на підприємствах. Приймальні комісії було швидко корумповано й асимільовано керівництвом підприємств, і під тиском міністерств їхню діяльність без зайвого галасу припинили.

Мабуть, найдраматичнішим із усіх заходів стала антиалкогольна кампанія. Постачання горілки та вина було скорочено, години продажу алкоголю обмежено, а ціни на нього підвищено. Спочатку це призвело до зменшення кількості прогулів і нещасних випадків на виробництві, але вже за кілька місяців, упродовж яких тисячі людей труїли себе одеколонами, дезодорантами, авіаційним пальним та іншими сурогатами алкоголю, населення почало виробляти спиртне самостійно. Співвідношення легального та