Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Кинутий Єльциним виклик був особливо неприємним для членів ЦК, які вже пережили шок від перших масових протестів у країні, зокрема демонстрації в Естонії.

Об 11:30 23 серпня 1987 року Тунне Келам, член естонського націоналістичного підпілля, відповідальний за надання Заходу інформації про діяльність націоналістів, ішов вузькими вуличками Старого міста в напрямку Ратушної площі.

Історик за фахом, Келам багато років працював нічним сторожем на птахофабриці — після того, як у 1970-х потрапив до чорних списків за свою дисидентську діяльність. Зараз естонські націоналісти вперше вирішили провести масову демонстрацію на площі, відзначивши в такий спосіб річницю підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Радіостанції «Голос Америки» та «Свобода» поінформували, що демонстрація відбудеться опівдні на площі перед ратушею, і тридцять сенаторів США написали Горбачову листа з закликом не застосовувати силу проти демонстрантів. Проте Келам мав тривожні передчуття, бо була інформація, що до міста в зв’язку з демонстрацією введено спецпідрозділи КДБ.

Після двох дощових днів нарешті вийшло сонце, і вулиці, що вели до площі, були заповнені народом. Одні збиралися взяти участь у демонстрації, інші ще вагалися.

Коли годинник на ратуші пробив дванадцяту, люди групами почали заходити на площу, але більшість усе ж таки залишалися позаду, в затінку. Проте, на подив Келама, натовп, що прибував до площі з прилеглих вулиць, продовжував збільшуватись, аж поки не сягнув майже двох тисяч. До демонстрантів звернувся Хейкі Ахонен, щойно звільнений політв’язень. Він сказав, що його попередили про неможливість проведення мітингу на площі, й закликав людей іти за ним до парку Хірве у Верхньому місті.

Демонстранти попрямували до парку під наглядом міліції, яка не перешкоджала їм. Коли довгий потік людей заповнив вузьку вулицю Хар’ю, що веде з Ратушної площі до Верхнього міста, демонстранти почали діставати сховані під одягом прапори та плакати з вимогами суду над сталінськими злочинами, оприлюднення пакту Молотова-Ріббентропа та звільнення політичних в’язнів.

Келам був упевнений, що міліція відбиратиме транспаранти та прапори, але вона не вдавалася до жодних дій. У натовпі крутилися провокатори, пропонуючи демонстрантам скандувати: «Росіяни, забирайтеся геть!» — але на них ніхто не зважав.

Нарешті демонстранти почали підніматися до Верхнього міста, де розташований замок Тоомпеа — традиційна резиденція уряду Естонії, звідки відкривається краєвид на дахи під червоною черепицею та вкриті патиною мідні шпилі храмів Старого міста. У парку Хірве демонстранти розташувались у видолинку, що утворює природний амфітеатр. Першим виступив Тійт Мадіссон, робітник із Пярну й нещодавно звільнений політв’язень. Він сказав, що долю Естонії було вирішено секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа, й у дусі гласності естонському народу тепер треба розповісти про зміст тих протоколів.

Мітинг тривав майже годину. Хтось із присутніх аплодував, в інших на очах були сльози від того, що вони стали свідками події, до якої вже не сподівалися дожити. У натовпі стали поширювати петиції із закликом поставити пам’ятник жертвам сталінських репресій в Естонії. Але страх був ще доволі сильний, щоби завадити мітингарям заспівати естонський національний гімн. Вони мирно розійшлися, а за кілька годин Келам зустрівся в Старому місті з Ахоненом і Арво Песті — ще одним організатором цього заходу. Вони одностайно визнали, що ця демонстрація є успіхом, й у майбутньому можливі набагато масовіші акції.

Однак звістка про демонстрацію в Естонії вразила партійних лідерів, відродивши в них прихований страх перед народними масами.

Єльцин був представником того крила партії, яке зробило можливими такі події, як демонстрація в Естонії. Тому його промова не згуртувала решту його колег, а дала ЦК шанс, захищаючи Лігачова, продемонструвати весь свій спротив реформам.

Після того, як Єльцин завершив свій виступ, на трибуну піднявся С. І. Монякін, голова Комітету народного контролю, і став хвалити Лігачова. Те саме зробили голова ВЦРПС Сергій Шалаєв і п’ятеро перших секретарів обкомів.

Восьмий промовець, директор Інституту США та Канади Георгій Арбатов, сказав, що Єльцин заслуговує на повагу за сміливість, але він завдав величезної шкоди справі перебудови. «І це, мабуть, неможливо виправити, бо від його промови вже розходяться кола».

Після Арбатова виступив голова Ради міністрів Микола Рижков, який звинуватив Єльцина у «внесенні розбрату в Політбюро» і похвалив Лігачова за «дотримання правильної лінії і виконання величезного обсягу роботи».

Рижков був близьким товаришем Горбачова, і його промова була сигналом, що Горбачов знає про зосередження навколо Лігачова антиреформаторських сил і що намагатися усунути його ще зарано. Тож інші члени Політбюро теж почали засвідчувати свою підтримку Лігачову.

«Ми не маємо жодних робіжностей, — сказав Віталій Воротніков. — Хай усі чітко та ясно зрозуміють, що у нас цілковита єдність».

Після короткої перерви виступив голова КДБ Віктор Чебриков. Єльцинську характеристику роботи секретаріату ЦК він назвав «наклепом»: «Раптом ми чуємо розмови про якийсь розкол у керівництві. Про які групи ми говоримо? Ви бачите, ми тут усі перед вами. Про які групи мова?»

Нарешті настала черга Яковлєва. Як головний суперник Лігачова Яковлєв, мабуть, був би радий підтримати Єльцина, але зважаючи на таку рішучу підтримку Лігачова, йому не залишалося нічого іншого, як засудити Єльцина. Він назвав його виступ «політично хибним» і «суперечливим».

Після Яковлєва слово взяв його близький союзник Едуард Шеварднадзе. Усвідомлюючи співвідношення сил, він теж засудив Єльцина й підтримав Лігачова. Єльцина він звинуватив у «зраді» партії. «Хто в цій залі сумнівається, що товариш Лігачов є кришталево чистою людиною високих моральних принципів, відданою тілом і душею справі перебудови?» — спитав він. Подібна похвала Лігачову пролунала з вуст Шеварднадзе вперше і востаннє.

Нарешті Єльцину надали останнє слово. «Для мене це була, звісно, сувора школа, — сказав він. — Усе своє життя я працював на посадах, де йшлося про довіру ЦК партії...» Потім промову Єльцина було оголошено хибною — за це пленум проголосував одностайно, а питання про його звільнення від обов’язків мали вирішити Політбюро та Московський міськком партії — «в світлі обговорення на пленумі».

Того вечора чутки про те, що трапилося на жовтневому пленумі, поширилися Москвою, а за кілька днів — і всією країною. Проте керівники партії ще не завершили з Єльциним.

На засіданні Московського міськкому КПРС 11 листопада 1987 року під головуванням Горбачова Єльцина було усунуто з посади першого секретаря міськкому. Єльцинську промову Горбачов схарактеризував як «політично незрілу, вкрай заплутану та суперечливу», сказав, що вона «не містила жодної конструктивної пропозиції», «була демагогічною» і продемонструвала «цілковиту