Читати книгу - "Місто Боуган"

— А ти ж як вибрався, синку?

— Через болота.

Всі в кімнаті стрепенулися, уявивши, як малий гонець пробирається болотами глухої зими. Тут навіть сильний дорослий чоловік не знати як повівся б. Диво, що болотяна діра не пожерла це гороб’яточко. Здоровань Дом почервонів від щастя, роблячи нотатки для особистого нарису в «Месник».

141

МІСТО БОУГАН

— І куди віє вітер, дитино моя? — прошепотів газетяр.

Гонець заплющив очі й повільно повів оповідь далі.

— Від заходу до світання смолоскипи ллються з Висоток, як пси, що рвуться лизнути кістку, пане.

— Ну, це ми знаємо, — сказав Старигань. — Смолоскипи аж з дороги на плантацію видно.

— За першим же сигналом, — вела дитина, — виступили північняцькі свистуни, потім п’ять барабанів…

— Отакої. — Здоровань Д. натішитися не міг.

— А тоді спустилися північняцькі крикуни, пане. Я стільки ніколи й не чув!

— Давай-но. Іще.

— А далі що я бачу? І це власними, тіпа, баньками? А бачу я… я… я…

— Та кажи ж бо, дитино!

— Я бачу… наїзд з восьми кланів, пане.

Шинок охопило сум’яття, зойки, сльози. Пиворізи з Великої Пустки, як завжди у часи Несупокою, одразу вдарилися в релігію:

— Ой, матінко Тятка Суса!

— Ой, Тятку Сусику, спустися, захисти нас!

— ТС, зласкався!

— ТС, змилуйся!

— Ой, Тятку, не полишай нас, не полишай нас зараз!

— Тятку-любку, пребудь із нами!

— Тятку-любку, пребудь із нами навіки!

— Та заткніться-бо, розпащекувалися! — гарикнув Старигань. — Квилите мені тут, як ягнята срані!

Він нахилився просто до малого гінця.

— Прошу, синку, не змовкай. Значить, банда з восьми кланів. Ти певен? Ти, тіпа, сам до восьми дорахував?

— Вилупок К’юзак, сер… він завербував Макґроарті, Ленанів, Діллонів…

— Це не новина. Ці мудачки здавна в нього в кишені.

— Але він ще й Галпінів завербував, пане, він Фіцгенрі завербував, і Леніганів теж…

— Тятку Сусику, не полишай нас зараз!

— Тятку, спустися до нас! Тятку, кажу, спустися!

— Я вас прошу! — заволав Старигань. — Годі вже про Тятко занюхане! Тятко вам зараз не поможе!

Малий гонець зустрівся з ним поглядом і не відвернувся, і тоді Старигань зрозумів, що дитина каже правду.

— А ще, пане… Він Макґратів завербував, отак-о, січете?

— Ось і вісім. — Здоровань Дом тихо присвиснув, написав — вісім (8) — і поставив галочку.

Це Стариганеві Менніону геть не подобалося. Навколо нього у шинку вирувала недовіра, острах, жах. Три копійки ставлю: багато жовтих місяців зійшло над цим хріном кнурячим, Боуганським півостровом нашим, відколи ми востаннє бачили, як із Північних Висоток спускалася банда на вісім кланів.

— Вісім родів… — узявся підраховувати Старигань. — Це ж десь до… хтозна… це скільки, Доме? Щось до ста п’ятдесяти довбнів?

— Та легко, — підтвердив Здоровань Д.

— Щонайменше, пане, — сказав малий гонець, — судячи з того, шо там виділи.

— Цього з запасом вистачить, щоб захопити Манівці, — докинула шинкарка.

— Мені прям хочеться накатати спецвипуск на 32 сторінки, — зітхнув Здоровань Дом.

— Цить-бо, — гарикнув Старигань. — Хай малий розказує.

— Та вони вже захопили Манівці, пане.

У шинку знову здійнялося сум’яття і плачі, але Старигань рішуче підніс руку і всіх заткнув.

— Шо кажеш, синку?

— Гартнетт кинув Манівці, пане… лишив їм на поталу!

Шок і розлючене сичання, тільки Старигань посміхався.

— А Стиляги де?

— Сам я не бачив, пане. Але подейкують, що Стиляги групуються і готуються по той бік Допільського мосту.

— І входи на Манівці всі перекриті, правильно?

— Всі до одної халупи на Манівцях позакривані й позамикані ще з ночі, щоб північняки не пробралися. А Стиляги ні душі грішної не послали їм назустріч.

— Ага, — сказав Старигань. — Схоже, Цибатий хоче, щоб північняки вимоталися.

— У корінь зритé, містере Менніоне, — сказав Здоровань Д. — Він їх присипляє!

— Будемо на це сподіватися, Доме. А ти бачив клани зблизька, дитино? Виглядає на те, що банди взялися до діла серйозно?

— У них і дубці з цвяхами, і мачете, й молотки, — пояснив малий. — Кинджали лищать, цеглою кидаються. Налітають на все, що ворушиться по той бік, де Манівці, тільки нічого там особливо не ворушиться, пане. Крім кількох псів і п’яниць. Ото й усе.

— У голові не вкладається, — сказала шинкарка, — що в Боугані такий кавардак, а до дня народження Тятка Суса три дні тільки. Що ж то з нами всіма не так?

— А те, мадамо, що з річки віє… — протягнув Здоровань Дом.

— Заткніться! — гарикнув Старигань. — Давай, дитино.

— К’юзакова банда плюндрує Манівці, пане. Все до ноги трощить. Палить площі.

— Очі вже, либонь, позаливали?

— Авжеж, пане. І мускат із міхів цмулять, і дурман-люльки трамбують, аж гай гуде. Ще й курвів своїх уже поприводили і просто на вулицях що тільки не виробляють.

— Нема в них стилю! — вигукнув Дом Ґлісон.

— Стиль їм навіть під заставу не дадуть, — погодився Старигань.

— Боуган навпіл перетяли, — зітхнула корчмарка, яка теж насолоджувалася розповіддю.

— А Гартнетт, думаєш, готовий?

Малий спинився, щоб сьорбнути звірозілля. Засранець малий тільки й хотів нализатися, кажу як є.

— Кажуть, що це молокосос Станнерс закликає Стиляг до порядку.

— О, — сказав Старигань.

— Сам Цибатий поки що нікуди не потикався. Кажуть, у рудого лави Стиляг налічують до вісімдесяти лобів, і всі під стягами. Тільки й чекають на свисток.

— Під стягами, кажеш?

— Багряним і чорним, пане.

— Он воно що, — сказав Старигань, свідомий і всього жаху цього дня, і гордий зі звитяги.

— А полісія що? — уточнив Здоровань Дом.

— Все поперегороджувала, пане. По бік Манівців від вулиці Дев і миша не прослизне.

— Стримувати вирішили, — сказав Здоровань Дом. — Ну, нехай щастить.

— А на Пустку це не перекинеться? — нарешті злякалася шинкарка.

Старигань замислився.

— Складне питання, мадамо. Ми всі знаємо, що таке Велика Пустка. Тут симпатії міняються за вітровієм. У багатьох із нас є кревні на Манівцях, але в багатьох і на Висотках. Що мені серце підказує? На болота це не перекинеться, доки одна з банд не заплатить, і то заплатить страшну ціну.

Малий гонець тим часом цілком оговтався. Його посадили на табуретку при багатті й укутали, налили гарячого молока і ще звірозілля. Прихилившись до малого, Здоровань Дом вивідував у дитини додаткові деталі. У малому розгоралася гордість: ще б пак, початок боуганської кровної помсти побачив. І шинок зимового дня раптом оповила святкова атмосфера радісного передчуття.

Старигань полишив натовп пліткувати й язиками плескати, а сам вмостився на високому табуреті у тихій ніші. Чи розумно вчинив Цибатий, дозволивши малому Станнерсові зіграти таку помітну роль і зібрати лави Стиляг?

Перечитавши свої записки, Здоровань Дом приєднався до нього.

— Мудро ти день вибрав, щоб навідати своє пустківське бюро, Д.

— Спасибі ще раз за наводку, містере Менніоне.

Так вони й сиділи посеред