Читати книгу - "Місто Боуган"

— І що думаєш про тактику Гартнетта, Доме?

Повіки у товстого газетяра затрепетали у п’янкому захопленні.

— Те, що він дозволив Вовчику-хлопчику вийти наперед? Здається мені, він натякає, що готовий все покинути, містере Менніоне.

— Кому натякає?

— Своїй пані-дружині?

— Може, ти і правий, Доме.

— Може, їй забаглося, щоб він побільше часу проводив на припоні, січете? У трояндовому саду щоб помагав.

— Чи взявся до більш шанованих справ. Звичайно, складно і родинне життя вести, і Стилягами верховодити. Йому не позаздриш.

— На домашньому фронті теж не можна лишати пробоїн…

— І то правда. Але ж дивно, нє? Ґант вернувся — і це може на краще вийти Вовчику-хлопчику.

— Це може звістувати зміни у Стилягах.

— І в місті заодно.

Вони, парочка ця, поринули у задуму — про тихі, але рішучі маневри кохання, про те, як вони можуть змінити ціле місто, ціле царство, цілий світ. Старигань замовив ще одне хмільне, Дом — французького бренді.

То, значить, наперед вирветься Вовчик-хлопчик?

Врешті, саме під час кровної помсти у Боугані здобувають славу.

Незгасне світло

Гля сюди:

Ґант Бродрік, який останні тижні зо три не склепив повік, у найпаршивішу грудневу погоду привидом прослизнув спорожнілими вулицями Нового міста і з надією скерував ступні до круч Бовісти.

Він піднімався нагору, а вслід йому з Манівців линули крики та кпини північняцьких покидьків.

А Стиляги тим часом тримали позиції у Дополі, чекаючи на слушний мо і наказ Альбіно.

Хто-хто, а Ґант пробоїну побачив.

Його взяла в облогу зимова туга. На розкладачці у фургоні кожна безсонна ніч тягнулася, як вічність. Щоранку почувався так, ніби сточив війну. У нього фургон уже в печінках сидить. Стільки років блукав, а його досі вабить боуганська погань. У круглій, як полядвиця, голові здіймаються криваві думки. Минулої ночі він ледве стримався, щоб не придушити малого рудого паршивця на місці — й тим порятувати від очікування страшної долі, що напевно йому рокована. Але в нього, Ґанта, є робота. Він погодився на цю роботу: за повернення треба платити.

Йому не сиділося на місці. Він пускав слину від жаги, яку годі описати словами. Ностальгія така, що й не сказати. Його тупі думки розбігалися на всі чотири сторони. Хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, він не виринав із запеклої дискусії між різними версіями себе. Гази пускає, під очима мішки, аж захрип від емоцій — аж ось усе одно, попри все, преться віддатися на ласку коханню.

Просто супер.

Урешті-решт він видерся на бовістинську кручу й увійшов у парадніший Боуган — уздовж ошатних терас суворо й замріяно височіли у мряці дерева, переплітаючись голими на зиму руками, краса невимовна, Ґантовою щокою тихо скотилася сльоза. Всі вежі та димарі стриміли у брудне зимове небо, а він знав, куди йти, точно знав, бо це не вперше за цей сезон він видерся на кручі.

Він стежив за її тінню, силуетом, усю зиму стежив, просто здалека.

Він швидко облизав великий палець із табакерку завширшки і пригладив чуба, який вічно спадав на лоба, а тоді подумав, що, може, той пришпорить її спогади — може, хай собі висить непригладжений, по-юнацьки. А тоді пирхнув. Ледь не захлинувся нещадною комедією підліткових вивертів мозку: знову почувався геть юним. Ґант — півстоліття завдовжки, а все туди ж — нюні від кохання розпустив.

Зимовими ночами він готував перші слова, які їй скаже. Викладав їх перед собою, зважував. Промовляв їх місяцю над Великою Пусткою й диким козам. Пробував передбачити, як вона прийме його слова, — пробував уявити, як вони увійдуть. Ночами несходимими намагався зрозуміти сенс її мовчанки, її відмови відповісти на листа. Напевно, вона боїться, звісно, боїться, що він повернеться, і Ґантові цей страх дарував надію. Довге кохання ходить звивистими стежками, як спіралі дощової краплі на шибі.

Він сягнув їхньої тераси. Його живіт напнувся від страху, йому було млосно від нервів — ось тут усе і скінчиться, тут і зараз, — проте кохання, як і смерть, змушує відвертатися від наближення темряви, а він уже був під їхніми дверима, і він постукав, і ту ж мить всі заготовані слова розвіялися, забулися, розгубилися, і йому лишилося одним-однісіньке слово — вона відкрила майже одразу, — і він сказав це слово:

— Маку.

Логан і Мудак зустрічаються з піщаними пайкі

Найкоротший день паскуднішав із кожною секундою й під загрозою вечора став такий паскудний, що гіршого білий світ і не бачив. У чорній ямі грудня дощ бив навскіс, шмагав холодним батогом. Вітровій роздавав усім вказівки, войовничий, як підтоптана мати курви. З-над океану привидом наповзав крижаний туман, від якого язик замерзав у пельці. Логан Гартнетт і Мудак Берк простували вперед, попри вітер і зливу, майже несвідомі погоди — уроджені боуганці.

Вони вийшли з Димополя, з тилу, до рейок, що вели в дюни. Колії були прадавні. У сиву давнину — не сьогодні це було і не вчора — молодь спускалася коліями, аби подихати морським повітрям, позапускати зміїв і потуркотати зі своїми любками й любчиками. Але дні повітряних зміїв у Боугані давно минули, й Мудак повернувся до Логана і сказав:

— І схєра це ми заявимося до сраних піщаних пайкі, Г.?

— А з того хєра, Мудаче, — сказав Логан, — що ми імпровізуєм, січеш?

— Але серйозно, містере Г., до пайкі піщаних? Ви по чесноку? Є дно, а є, тіпа, дніще.

Логан понуро знизав плечима. Прогадавши отак із днем, він був геть не в гуморі дебатувати з недорікуватим Берком про моральну неславу піщаних пайкі.

— Я знаю, що в тебе, Мудаче, високі стандарти, — сказав він, — тож поясню тобі тактику ще раз. Ми ось із чим зіткнулися: з Північних Висоток зійшло вісім кланів. Вісім, кажу тобі! Востаннє стільки довбнів сходило з 98 сходинок ще за втраченого часу. Та хай би скільки їх було, всі до одного з давньою цвіллю. Ти тільки послухай…

Він сіпнув великим пальцем через плече: крики північняцьких заводіяк, навіть попри завивання вітру, долинали аж на Задні Манівці.

— Ці юні джентльмени, вони ж геть не знають… стриму, Мудаче. Вони думають, що ми повтікали й лишили все їм. Вони грають своїх дівок просто на вулицях. Налягли на випивку й зілля, наче випивку й зілля щойно винайшли. Зачекай ще годинку-дві — й вони налижуться. Якщо наберемо стільки ж людей, як у них, то ми просто приберемо вулиці — та й усе.

— Та все