Читати книгу - "Місто Боуган"
- Жанр: Бойовики / Фантастика
- Автор: Кевін Баррі
2053 рік, постапокаліптична Західна Ірландія. Логан Гартнетт, харизматичний лідер банди Стиляг, править містом Боуган уже не перший десяток років — і збирається правити ще бодай стільки ж. Але постають певні проблеми: його давній суперник повертається до міста після довгого вигнання, у злиденних панельках на півночі починає вимахувати кулаками банда-конкурент, та й власні підлеглі снують інтриги. Чи вдасться йому втримати владу або хоч голову на плечах? І чи є майбутнє в залюбленого у втрачене минуле міста Боуган, поділеного між кількома кланами?
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кевін Баррі
Місто Боуган
Олівії Сміт
Частина 1. Жовтень
Природа розладу
Не знаю, що з нами не так, але йде все це від ріки. Тут навіть сперечатися ні про що: душок погані в міському повітрі — це все від річки душок. Я про річку Боуган. Злостиві чорні хвилі з ревом накочуються з Великої Пустки, місто проростає з них, як піна, і назване воно на честь річки: місто Боуган.
Він ішов уздовж доків і дихав солодким тліном річки. На боуганському узбережжі перевалило за північ. Кроки в нього були рівні — спокійний, неквапний ритм підошов об бруківку; портові ліхтарі вночі світилися зеленим, кольором сумних снів. Ревіння води зливалося Гартнеттові з двигтінням власної крові, а коли він проминув торгові ряди, уздовж берега завили сторожові пси. Погляньте на псів: шерсть на загривках наїжачена, у жовтих очах лють.
Це виття псів сповістило про його наближення.
Спостерігали за ним здалека — по той бік, у Димополі, двоє кін-полісейських напували з жолоба своїх гнідих. Це вони щойно з місця мокрухи.
— А видиш? — сказав один. — Альбінос сраний.
— Хоч годинник за ним звіряй, — сказав другий.
Хтось звав його Альбіносом, хтось — Цибатим, і це якраз він заправляв Гартнеттовими Стилягами.
Він звернув від доків на Манівці, на сумнозвісні боуганські Манівці, лабіринт невсипущого зла, бездонну павутину вулиць. І з виду він був, як і належить на Манівцях: мартопляс і чепурун, у дженджуристому плащі поверх світло-сірого італьського мохерового костюма. Зуби в нього — що той цвинтар, де постаралися хулігани, але кожен несе свій хрест. Португальські черевики ручної роботи відбивали ритм, і наголос падав на гроші, акцент був такий.
Статки заробив тяжкою працею, ви не уявляєте, що ми тут, у Боугані, можемо розказати про Логана Гартнетта.
Вогкі площі Манівців розкривалися несподівано, як рот у позіхах, і Логан проминав їх усі. Які тільки юродиві не вештаються глибинами Манівців серед ночі. Його проводили поглядом і опускали очі на свої черевики чи міхи з кріпленим вином — з Цибатим воліли не зустрічатися поглядом. Як не дивно, ми його й боялися, і пишалися ним — і те, і те. Він знає, як триматися, кажуть про таких у нас, у Боугані. Він завжди випростаний і гордий, і не дивиться ані направо, ані наліво, тільки вперед, а плечі розведе, як генерал. Він крокував арабською в’яззю вуличок і завулків, з яких сплітаються Манівці, а шкіряні підошви його португальських черевиків виляскували по бруківці.
Так, у цьому лабіринті Логан був у своїй стихії. Тіней він не боявся, матерію місця знав, вивчив усі до одного вигини й повороти.
Дженні Цзинь чекала на нього під глодом на 98-й площі.
Він рушив до дівчини, і вона, ще не піднімаючи голови, вже з самого тільки звуку кроків зрозуміла, хто прийшов. Він усе одно їй посміхнувся хитруватою і довготерплячою посмішечкою, мовби хотів сказати: «А ти все за своє, Дженні?», — і сів на лавці біля неї. А потім накрив долонею її крихітні, вразливі, смертоносні ручки.
Вся лавочка була обшкрябана іменами покійних закоханих.
— Ну, дівонько? — спитав він.
— Той мудозвон, якого прирізали у Димополі, — це К’юзак із Висоток, — сказала вона.
— Нарвався він, Джен?
— А вони завжди нариваються, К’юзаки ці.
Логан стиснув губи у посмішці на знак згоди.
— К’юзаки здавна шахраюваті, дівчинко.
Дженні того року виповнилося сімнадцять, але мудра була не по літах. Обережна, от вона яка була: ще та штучка у низьких джинсах і черевиках на танкетці. Фарбоване пасмами волосся ананасилося в сіточці, зібране у високу ґульку. Вона вийняла хабарик із кишені на цицьці — на ній біла вінілова курточка на блискавці — й підкурила.
— У мене отам за мостом, містере Г., клопотів і так хоч засраною лопатою їж.
— Знаю.
— А тепер ще К’юзаки надуються і надумають мстити. Ну а мені, мєжду прочим, типу, що з того? Та Димополю тільки не хватало, щоб виводок цих мудаків зараз позлазив зі своїх Висоток.
— К’юзаки завжди багато говорять, а мало роблять, Дженні.
— А я, Г., боюся, шо цього разу розмовами не кончиться. Там, над Висотками, К’юзаки, кажуть, три панельки за’мають, а три панельки — це до холери кончєних, яких хлібом не годуй, а дай кулаками помахать, січете?
— Більш ніж, Дженні.
Така в Боугані славна традиція, що клани з Північних Висоток на ножах із кланами з Манівців. Логан керував Манівцями, манівцівський до шпику кісток, і того року саме він був наймогутнішою владою в місті. Аж ось К’юзаки почали вбиватися в силу й зухвальство на своїх Висотках.
— Ну, шо будем мутить, Логане?
Дженні була метка. Таке поколіннями плекають, Цзині — давня димопільська порода. У Димополі були й лупанарі, і травники, і фетиш-салони, і монопольки, і наколочні, й дурман-контори, й китайські ресторани. Димопіль лежав по той бік мосту від Манівців, ген за річкою Боуган: але Гартнеттові Стиляги заправляли й там. А тепер К’юзаки почали нариватися.
— Думаю, треба чимшвидше їм показати, що до чого, Дженні-солодушко.
— Бо вони все ‘дно спустяться, типу того?
— О, навіть не сумнівайся, дівчинко. Спустяться з піною на губах. То чого б не заставити їх спуститися швидше?
Вона обдумала цю тактику.
— Поки вони ше не готові піти на ми, так думаєш? Зіграти, типу, на їхній гордості? Типу: шо там, Стиляги, зарвалися? Тут або око за око, К’юзи, або у вас кишка тонка, типу того?
Логан посміхнувся.
— Ти особлива дитина, Дженні Цзинь.
Від компліменту вона насупилася.
— Красне тобі дякую, Г. К’юзаки, канєш, ващє сюда потикатися не повинні, січеш? Що нам до цих мудаків із Висоток? Чого це вони здуру надулися й губу розкатали, щоб робити вилазки у Допіль? Чого це вони вдруг такі хоробрі — от шо тре питати.
— Ти про що, Дженні?
— Я про то, шо вони слабкість, типу, чують. Думають, шо тобі зараз не до Стиляг.
— А що ж мені ще робити?
Дженні холодно поглянула на нього і зустрілася з ним очима.
— Це не мені судить, містере Гартнетте, пане.
Він усміхнувся й підвівся з лавочки. Відколи він накрив долонею пальці дівчини, в них не виникло й краплі тепла.
— Шо, думаєш підрізать ше К’юзаків? — спитала вона.
Він побіжно озирнувся на неї, і той погляд сказав усе.
— Це ти певен, Г.? Знов у Боугані, типу, зима на крові?
Посмішка сіра-пресіра, всі його сили в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Боуган», після закриття браузера.