Читати книгу - "Місто Боуган"

Вишуканий пурпур поснулого дроку.

Старигань брів собі, а скупе зимове світло косо сіялося Великою Пусткою — болотяна рівнина до холери далеко від сонця і пахне цією відстанню. Так кисло пахне могила.

Менніон ішов і жував свої думки. Він сподівався, що помста розгориться швидко й перегорить так само скоро, оновивши місто, як пожежа на полі дроку. Тоді можна буде вертатися, пройтися центром. Подивитися, як усе влагоджується.

Він ішов по хребті, оминаючи пайківську резу, і розмірковував, які ж то повідомлення цей тверезий люд останнім часом вичитав у хмарах і в розсипі зір.

От хто-хто, а пайкі точно знали, що гряде несупокій.

Він почав спускатися до Восьмої милі і якийсь час простував високим берегом річки, заворожений її нещадністю. Нарешті дійшов до Восьмимильного мосту й перетнув його, а Боуган поревів далі, до міста. Помахав зграйці пиворізів унизу: червоноокі завсідники, що цмулили терпке, теж були Стариганеві друзяки, бо хто ж йому не друзяка?

Він спустився до шинку трьома кам’яними сходинками та штовхнув двері.

Торф’яний дим, потайні ніші, випари елю.

Він підійшов до шинквасу й кивнув шинкарці. Крутобедра вдовиця нікому спуску не давала і, як він і очікував, йому теж підморгнула.

Старигань вдав, наче піймав повітряний поцілунок, якого вона не посилала, ніжно втер щоку й підморгнув.

— А налий-но мені хмільного, солодушко, — сказав він, — і повільненько наливай, щоб я на тебе як слід надивився.

Вона хрипко розсміялася.

— Молодість вернулася, Юначе Менніоне?

Старигань Менніон гордо крокував крізь життя, ніколи свідомо не пропускаючи нагоди позалицятися до жіноцтва по корчмах і шинках. Навіть якщо ті були ні риба ні м’ясо, він вважав загравання необхідною люб’язністю. Якщо в тебе манер нема, то, вважай, у тебе нема нічого. Він підхопив кухля, щойно шинкарка його подала, і з розмахом поклав на шинквас шилінг. Вона потягнулася до копійки — а в старенькій іще жевріє хіть, хоча їй уже, мабуть, під сорок, — але він в останню мить накрив копійку долонею, і її рука впала на його. Він, Старигань, секунду сидів непорушно, а тоді знову їй підморгнув.

— А гінця мого малого ще не було, паняночко?

Шинкарка налякано скривилася, схрестила руки на бюсті, однією долонею стисла собі горло — так півострівні жінки казали, що часи настали непевні.

— Не може ж такого бути, що ми всі чекаємо на одного й того ж юнака, містере Менніоне?

Старигань схопив свій кухоль, знову підморгнув і обійшов шинок. Прокуреними закутками нипали звичні пустківські гульвіси. Як на ранню пору, натовп зібрався чималенький — усі знали, що ось-ось надійде звістка з Боугана. Старигань сів у ніші біля каміна, зробив ковток гіркого елю «Фенікс» і став чекати.

Зробив ковток.

І чекав.

Наслухáв.

Зробив ковток.

Просто перед полуднем двері розчахнулися, вітровій ввірвався в кімнату і підняв дим від багаття. Коли двері закрили ногою й дим знову влігся, всі обернулися до малого гінця й побачили, що це насправді ніякий не він, а Здоровань Дом Ґлісон.

Огрядний новинар завмер посеред кімнати у смарагдовому сурдуті й чоботях по коліно, заплющив очі, нервово сіпнув щелепою і застогнав, як слон.

— О! — кричав він.

Побрів, зашпортуючись — зашпортуючись! — до Стариганя й повалився — повалився! — у крісло біля нього, торкнувся ніжними пухкими пальчиками Стариганевої руки, затрепетав.

— О… — проказав Здоровань Дом.

— Знаю, Доме, — сказав Старигань, — ангіна в тебе.

Шинкарка принесла Домові чашку бренді, й він заридав — заридав! — від вдячності, схопив її за руку, притиснув собі до лоба.

— Знаю я, містере Ґлісоне, знаю, — сказала вона.

Коли вона пішла, звівши очі до болотяних небес, Старигань зміряв Здорованя Д. проникливим поглядом і посміхнувся:

— То ти, значить, зблизька дивився на їхню заворушку.

— Та де там, — озвався Здоровань Дом. — У тім страшнім-престрашнім місті мій зад тільки й бачили!

— То, значить, вибрався без проблем?

— Вибрався, містере Менніоне, — сказав він і, підморгнувши, поплескав себе по дебелих ногах. — Ще вчора зранечку почеберяв своїми ходулями. Красно дякую, що послали слівце, пане.

Старигань зробив ковток.

— А раз ти не зблизька дивився на помсту, то як пояснити твій переляк? Тіки не кажи мені, Доме, що ничкувався у якімсь лупанарії у Десятисвіті?

Десятисвіт — це сільце на пустківських горбах, що славилося хвойдарнями.

Дом присоромлено заплющив очі й похмуро кивнув.

— Дай-но вгадаю, Доме… дурман-люльку він смокче… французьке бренді цмулить… та ще й по саме ім’я творця ввігнався у якусь цицькату малолітку?

— Та слабкий я, слабкий чоловік! — застогнав Здоровань Дом.

Двері знову розчахнулися, вітровій знову шарпнув димом торф’яних багать, але коли двері копнули і дим осів, то цього разу на порозі стояв таки хирлявий малий, гонець їхній.

Малий так і повалився, як стояв, навзнак посеред кам’яної долівки.

Малий сліпо втупився, несвідомий оточення, у стелю, і жах був у нього в очах.

Малий забився у судомах.

Старигань підійшов до нього, опустився на коліна, підклав малому долоні під голову й гукнув шинкарку.

— Ану неси-но сюди звірозілля, панночко, і то бігом!

Вона витягнула з-під шинквасу пляшку незаконного зеленого варива — звірозілля, — яке бодяжили високо на масиві над Пусткою розумово відсталі брати з хистом до таких штук. Усі в шинку з’юрмилися над малим. Шинкарка передала Стариганю пляшку, він відкрив її, хлюпнув у кришечку смердючого варива й підніс до тремтячих вуст малого. Обережно їх побризкав. Малий втягнув повітря, сплюнув, зригнув, тоді зробив маленький ковточок і трошки пожвавішав. Розтулив рота, ликнув іще кілька крапель. Старигань дозволив. Одразу було ясно, що малий гонець став свідком Темних Подій.

Здоровань Дом професійно — тут не посперечаєшся — витягнув з внутрішньої кишені сюртука записник на спіралі й облизав кінчик олівця.

— Видихай, — сказав Старигань. — А тепер спробуй усе нам розповісти, гаразд?

Звірозілля почало діяти, повертаючи малому рум’янець і сили. Він спробував щось витиснути з себе, всі схилилися ближче.

— Бо… — прохрипів він.

У кімнаті запала смертна тиша, а малий все боровся зі словом. Йому хлюпнули ще звірозілля. Від жару варива зайнялося слово.

— Бо… — сказав він, — …уган!

— Дуже добре, — сухо відказав Старигань. — І що ж Боуган, дитино?

— А Боуган, — сказав малий, — пішов… до… до… до Тятка Суса!

Старигань узяв дитину за руку й ніжно її погладив.

— Розкажи все, що можеш, синку.

Дитина швидко збиралася на силі. Його підживлювали й ковтки звірозілля, й увага також.

— Полісія перекриває дороги на виїзді, — сказав він.

Крізь торф’яний дим шинком линули низькі посвисти.

— І Високий Плай? — підштовхнув його Старигань.

— І Плай перегородили, пане, — пояснила