Читати книгу - "Маска та лід, Льюїс Бенте"

У цей момент двері кімнати відчинились, і до неї ввійшов Деймон — друг Артема, веселий хлопець, який завжди вмів підняти настрій. Він підсів на край ліжка, усміхаючись.

— Ну що, збираєшся тікати до нового міста? — запитав він, кидаючи погляд на коробки. — Бери мене з собою, я знаю, як зробити життя цікавішим.

Аліса усміхнулась, хоча і не могла забути, що це було не просто «переїзд». Це було рішення, яке змінювало її життя, і те, що вона не могла по-справжньому відкритися Артему.

— Я навіть не знаю, як це пояснити, — зітхнула вона.

Деймон подивився на її зібрані речі і знизав плечима.

— Ну, знаєш, життя не стоїть на місці. Але ти точно не хочеш залишити все це. Переїзд — це можливість. Можливість зробити крок уперед, а не назад.

Аліса не могла не погодитись з ним, але це не полегшувало ситуацію. Вона вважала, що повинна вибирати між кар’єрою, родиною і власним щастям.

З того моменту, як розмова закінчилась, Аліса зрозуміла, що вона повинна зробити вибір не лише між містами, але й між своїм майбутнім і своїми почуттями. Вона розуміла, що неможливо просто залишити все позаду, не прийнявши важливих рішень. І навіть Артем… Тепер, коли вона почала відчувати певну відстань між ними, вона не могла не замислитися, що відстань між ними може стати все більшою.

Але ще не було пізно. Ще можна було все змінити.

Але що зробить Артем? З новими друзями, новими знайомствами… Аліса не могла не уявити, як він знайде когось іншого, а вона залишиться лише частиною минулого, яке ніколи не можна повернути назад.

Наступного дня Аліса дізналася, що Артем проводить більше часу з новою дівчиною, Катериною, яка з’явилась в його житті після того, як вона вирушила пакувати речі. Аліса не могла не відчути, що це було якраз те, чого вона боялася.

Це могло стати початком кінця їхніх стосунків.

Розділ 42: Зміни в повітрі

Аліса сиділа на лавці в парку, дивлячись, як люди проходять повз, зайняті своїми справами. Місяць залишався до її від’їзду, але вона не могла позбутися відчуття, що все змінюється не лише зовні, але й всередині її. Ніби у повітрі висіла якась незручна тиша, що неможливо було ігнорувати.

Вона поглядала на свій телефон, намагаючись відновити зв’язок з Артемом. Але після того вечора, коли вона повідомила йому про переїзд, він наче став віддаленим. Він не телефонував, не писав. І коли на наступний день на змаганнях із хокею з’явилася нова дівчина, Катерина, це лише підсилило її тривогу.

Аліса глибоко вдихнула, зібравши всю свою рішучість, і наважилася набрати його номер. Вона не могла просто сидіти і чекати. Це вже було не просто питання відстані між містами, це стало питанням їхніх відносин, їхнього майбутнього.

Телефон задзвонив і довго не відповідав. Коли нарешті пролунав голос Артема, Аліса майже не впізнала його — він звучав стримано, як ніколи раніше.

— Привіт, — його голос був коротким і майже байдужим. — Що сталося?

— Артем, я хочу поговорити, — її слова прозвучали певним тоном, якого вона не могла не помітити. — Про нас.

Вона помітила, як його голос став відчутно холоднішим.

— А про що ти хочеш говорити? Я і так все зрозумів.

Аліса зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати свої думки. Вона не могла допустити, щоб усе закінчилося так, без спроби розібратися.

— Я бачу, що між нами є якась відстань, Артеме. І це не тільки через мій переїзд. Ти почав… змінюватися. Ти проводиш час з іншими людьми, а я наче для тебе вже не існую.

Мовчання на тому кінці лінії було неймовірно довгим. Нарешті Артем заговорив.

— Я не знаю, що ти від мене хочеш. Це складно. Ти їдеш, я не буду жити в очікуванні того, що повернешся, а потім знову поїдеш. І якщо це зруйнує все, то, може, так треба.

Його слова були як холодний душ. Аліса відчула біль в його голосі, але вона не могла змусити себе погодитися з ним.

— Ти не розумієш. Я не можу залишити все позаду і просто поїхати. Це не так просто. Але ми, ми… ми могли б спробувати хоч би щось змінити, — вона підняла голос, намагаючись не дати емоціям вирватися з неї. — Ми не можемо просто розірвати це.

Артем мовчав ще кілька секунд, а потім його голос став м’якшим, але від того не менш серйозним.

— Може, ти маєш рацію. Може, ми мали б більше говорити про все це. Але я не готовий іти на велику відстань, на великі зміни в моєму житті. І ще й на тебе… І на тебе, яка отак ось все залишає.

Аліса відчула, як у грудях болить від його слів. Це було важко, але вона вже знала, що ні він, ні вона не готові відпустити це легко.

— Я не знаю, як буде далі, але я хочу, щоб ми все обговорили, — вона зробила паузу. — Я не хочу, щоб ти подумав, що я тобі все віддала дарма.

Знову тиша. Кожна секунда затягувалась, і Аліса відчувала, як важко це дається і йому, і їй. Вони не мали відповіді, але були обидва в цій туманній невизначеності.

— Можливо, варто просто дати собі час, — сказав він зрештою, тихо, але рішуче. — Щоб зрозуміти, чого ми хочемо. Можливо, ми повинні зробити крок назад, подивитися з іншого боку.

Аліса кивнула, хоч і знала, що це рішення залишить їх у перехресті. Вони обоє відчували, що все, чого вони прагнули, потребує часу. І час цей зникав.

Вона поклала телефон і подивилася на свій старий телефонний список, де залишалися всі ці повідомлення і записи, що тепер виглядали такими далекими. Вона відчула, як важко приймати рішення, коли не було впевненості в тому, що ти хочеш.

З того моменту її роздуми ставали все складнішими, і Аліса все частіше замислювалася: чи є ще шанс для них, або це лише останній момент, коли вони зупинилися на місці, чекаючи, поки час сам їх поділить?

Але чи дійсно вони готові дати шанс одне одному?

Розділ 43: Погляди з іншого боку

Аліса прокинулася від звуку будильника, і її серце знову пропустило кілька ударів. Це був звичайний день, але кожен такий день наближав її до моменту, коли вона залишить це місто, а разом із ним — і Артема. Чи залишиться щось після того, як їхні шляхи розійдуться? Вона не могла зрозуміти, що саме відчуває, бо почуття змішувалися: розчарування, сум, але й якась внутрішня рішучість. Вона повинна була рухатися далі.