Читати книгу - "Під куполом"

«Йо, — подумав він. — Таки-так, зовсім знетямилась. Бо Рорі завжди був її улюбленцем, її мазунчиком. Вона про мене майже не згадувала, хіба що коли я забував нагодувати корів або почистити хліви, поки вони на пасовищі. Або якщо я приносив додому оцінку D в табелі. Бо той ніколи не приносив нічого іншого, окрім як А».

Він кинув камінь.

БРЯЗЬ. Тиша.

Кілька армійських хлопців ладнали ще пару додаткових щитів біля самого Купола. Той, що можна було прочитати з боку Мілла, повідомляв:

УВАГА!

ЗАРАДИ ВАШОЇ БЕЗПЕКИ!

ТРИМАЙТЕСЬ ЗА 2 ЯРДИ (6 ФУТІВ) ВІД КУПОЛА!

Оллі подумав, що на оголошеннях, котрі дивляться в інший бік, либонь, містяться такі ж написи, і на тому боці з них може бути якась користь, бо там достатньо служби, щоби підтримувати порядок. Натомість тут товпитиметься чоловік вісімсот міських жителів та, либонь, пара дюжин копів, більшість із яких нетямущі новачки. Утримувати людей тут від наближення до Купола — все одно що намагатися захистити замок із піску від морського припливу.

Труси в неї були вологі, і калюжа натекла між її розчепірених ніг. Вона обпісялась або перед тим, як натиснути на гачок, або відразу після. Оллі гадав, що, мабуть, таки після.

БРЯЗЬ. Тиша.

Поблизу порався молодик в армійській формі. Зовсім юний. На рукавах не мав жодних нашивок, тож Оллі здогадався, що той, мабуть, рядовий. На вигляд йому було років шістнадцять, проте Оллі гадав, що той мусить бути старшим. Він чув про хлопців, котрі прибріхували собі віку, аби потрапити на службу, але гадав, що таке траплялось до того, як повсюди завелися комп'ютери, щоби відстежувати такі речі.

Армійський молодик роззирнувся навкруги, побачив, що на нього ніхто не звертає уваги, і заговорив стиха. З південним акцентом.

— Хлоопче! А не покинув би ти ото кидати своє камінюччя? Очмеліти моожна.

— То піди собі десь деінде, — відповів Оллі.

БРЯЗЬ. Тиша.

— Не моожу. Наказ.

Оллі промовчав. Натомість знову кинув камінь.

БРЯЗЬ. Тиша.

— На'іщо ти це робиш? — спитав армієць. Зараз він уже тільки робив вигляд, ніби все ще зайнятий щитами, а насправді йому хотілося побалакати з Оллі.

— Бо рано чи пізно якийсь із них не відскочить. А коли це трапиться, я встану і піду звідси, щоби ніколи більше не бачити цієї ферми. Не доїти ніколи жодної корови. Яке там повітря, з вашого боку?

— Гарне. Прохолодне, правда. Я сам із Південної Ка'оліни. У нас у Південній Ка'оліні зовсім не так у жовтні, я тобі кажу.

Там, де перебував Оллі, за три ярди від юнака з півдня, було жарко. Та ще й тхнуло.

Армієць показав рукою повз Оллі.

— Чом би тобі не покинути кидати каміння та не зайнятися отими-там коровами? — Останнє слово в нього прозвучало як коуовами. — Завести їх до корівника, подоїти їх чи повтирати їм «утішної мазюки» в дійки, чи щось таке.

— Нам нема потреби їх заганяти, вони самі знають, куди йти. Але тепер нема й потреби їх доїти, і бальзаму втирати нема сенсу також. Дійки в них сухі.

— Йо?

— Йо. Мій тато каже, щось не те з травою. Він каже, що трава погана, бо погане повітря. Знаєш, тут не вельми приємно тхне. Тхне ніби лайном.

— Йо? — армійський юнак виглядав зворушеним. Він ще пару раз ударив молотком по забитих у землю стовпцях двох супротивних щитів, хоч ті й без того вже досить надійно стояли.

— Йо. Моя мати вбила себе сьогодні вранці.

Армійський юнак якраз був підняв молоток для чергового удару. Тепер рука, в якій він його тримав, просто впала, повиснувши вздовж його тіла.

— Ти дуркуєш з мене, хлоопче?

— Ні. Вона застрелилася на кухні просто біля столу. Я її там і знайшов.

— Ох, курва, як це паскудно, — зробив крок до Купола армієць.

— Ми відвезли мого брата до міста, коли він помер минулої неділі, бо він іще був живий, трішки живий, але моя мама була вже мертвіша мертвої, тож ми поховали її там, на пагорбку. Ми з моїм батьком. Їй там подобалось. Там красиво було, поки все тут так не запаскудилось.

— Господи Ісусе, хлопчику! Та ж ти там пережив таке, незгірш як у пеклі побував!

— Я й зараз тут, — мовив Оллі, а разом з цими словами немов якийсь кран відкрився в ньому і хлопець почав плакати. Він підвівся й рушив до Купола. Вони з юним солдатом стояли лице проти лиця на відстані менше фута. Солдат підняв руку, скривившись трішки від енергетичного імпульсу, котрий пробив його наскрізь і вщух. Тоді він поклав на Купол долоню з розчепіреними пальцями. Оллі теж підняв руку і притиснув її до купола зі свого боку. Їхні долоні, здавалось, торкаються одна одної, палець пальця, пучка пучки, але насправді вони залишались розділені. Це був марнотний жест, котрий знову і знову дублюватиметься наступного дня: сотні, ні, тисячі разів.

— Хлоопчику…

— Рядовий Еймсе! — гаркнув хтось. — Ану, хапай свою сраку в руки і геть звідти!

Рядовий Еймс здригнувся, немов заскочена під час поїдання недозволеного варення дитина.

— Рушай сюди! Бігом!

— Держися, хлопчику, — кинув рядовий Еймс і побіг отримувати догану.

Оллі зміркував, що тому світить хіба що догана, бо розжалувати рядового нема куди. Ну, не посадять же його на гауптвахту за те, що розмовляв з якоюсь тваринкою з зоопарку. «Я навіть не отримав ніяких горішків», — подумав Оллі.

На мить він затримався поглядом на коровах, котрі більше не давали молока, котрі навіть траву майже перестали скубти, і знову сів біля свого рюкзака. Пошукав у ньому і вибрав гарний круглий камінь. Згадав облуплений лак на нігтях матері, на тій її витягнутій руці, біля якої ще димився пістолет. А потім кинув камінь. Той ударився об Купол і відскочив.

БРЯЗЬ. Тиша.

10

О четвертій дня того четверга, коли північ Нової Англії перебувала в напівсутінках, а в Честер Міллі крізь схожу на шкарпетку проріху в хмарах сяяло, немов якийсь туманний прожектор, сонце, Джинні Томлінсон пішла перевірити, як почувається Джуніор. Спитала в нього, чи не потрібно йому якихось ліків проти головного болю. Він відповів, що не потрібно, потім передумав і попросив тиленолу або адвілу[403]. Коли вона повернулася, він рушив через кімнату їй назустріч, щоб узяти ліки. Вона записала в його картці: «Кульгавість ще