Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Чи ще не зарано оце зараз святкувати? — дорікнув йому бар­мен. — Маєте привід випити?

— Як виявляється, — пояснив Алекс, навмисне трішки ще довше розтягуючи маринерську вимовну розтяжку, — часом я буваю просто дірка в дупі.

— Гірке одкровення.

— Авжеж.

— І ви сподіваєтеся, що досить тільки випити, аби це виправити?

— Та ні. Просто маю вшанувати традицію тамування болю відчуженого мужчини.

— Таки слушно, — визнав бармен. — А до випивки, мо’, який закус?

— Хай я прогляну меню.

Спливло пів години, а він іще й половини не випив налитого. Бар почав наповнюватися клієнтами, що означало душ двадцять у такому закапелку, де вмістилося б і сімдесят. Із прихованих динаміків полилася музика ранчеро. Думка про те, щоб повернутися до своєї кузини, удаючи бадьорого, нівроку, видавалася все ж таки на пів градуса гіршою за оцю затяту посиденьку в барі, коли так треба затушувати отой прикрий жаль до самого себе. І він знай силкувався придумати, що б міг сказати чи зробити якось інакше, аби все воно склалося в якусь ліпшу інакшість. І поки що йому нічого кращого не придумувалось за оту підказку ексдружини Талісси: «Не витирай, покидаючи її, об неї ніг!» А це ж було те саме, що наказати самому собі: «Будь ким завгодно, але тільки не самим собою!»

Коли це дзз! Задзижчав його ручний термінал. Дістав його, глянув. Ага: письмове повідомлення від Боббі Дрейпер.

ПРИВІТ, АЛЕКСЕ! ВИБАЧ, ЩО НЕ ВИЙШЛО ХУТКО ВІДГУКНУТИСЯ ДО ТЕБЕ. КОЇТЬСЯ ЩОСЬ МОТОРОШНО-КЛОПІТНЕ. ТАК! ЯКЩО ТИ В НАШОМУ МІСТІ, Я РАДА БУДУ ЗДИБАТИСЯ З ТОБОЮ. МО’, ПОПРОШУ В ТЕБЕ ПОСЛУГУ, ЯКЩО ТИ СПРОМОЖНИЙ. ПРИСКОЧ, КОЛИ ЗАВГОДНО.

А ось і її адреса: це в Новому Лондоні. Алекс потанцював пучками пальців по екрану, й показалася мапа. Так, він недалечко від експрес-підземки. На час вечері якраз і прибуде. Доторкнувся своїм терміналом до шинквасу, оплатив напій, потягнувся. Ви­йшовши, уздрів у тунелі ДТП: поламався чийсь «возик», і душ шість ремонтників моцувалися коло нього. Вклонився Алекс одній перехожій — жінці з молочно-барвним обличчям, то вона йому аж двічі, хоч і ледь помітно, кивнула голівкою: «Так! Так!» А космічний ас, чудуючись, замислився: невже він і справді все ще працює пілотом у Джеймса Голдена? Але проскочив повз молочно-білу швидше, ніж та встигла щось його запитати.

Ще б чого! Таж ось зараз він побачиться з самою Боббі!

Розділ сьомий. Еймос

Збудовано цей космопорт сто років тому, за кілометр від Ловел-­сіті. А нині це вже було географічне серце найбільшого на Місяці метрополісу, хоча, як дивитися з космосу, то ви б цього й не сказали. Зовсім небагатьма величними будівлями міг похвалитися Місяць. Від постійного бомбардування мікрометеорами будь-яка озія швидко перетворювалась на комплекс хаотичних повітряних фонтанчиків. Тож коли шатл примісячився, від міста тільки й видно було такі ознаки, як випадкові поверхневі доступи та ще сам космопорт. Тутешні доки створено не тут, а деінде, одначе все одно були вони мов закляті мати старезний вигляд. Усеньке покриття колись-­­то було геть усе біле. Сірі під’їзні доріжки пролягли там, де колись черевики й візки роками вичовгували колії. Союзний офіс понуро визирав понад довгим коридором у неначе віспою подзьобані вікна, а повітря тхнуло немовби гарматним порохом, а насправді — місячною пилюгою.

Хлопці-вимагачі гуртом висипали до зони висадки пасажирів, аби повитріщатись на Еймоса, як він покидає корабель. Здоровило заусміхався, помахав їм рукою, але не відпускав від себе Ріко, Джянґ­­во й Венді, поки вони всі разом не вийшли з термінала далеких рейсів.

— Братухо! — сказав Ріко, тиснучи на прощання руку Еймосові. — Куди ж ти зараз?

— А на дно колодязя, — відказав Еймос. — А ви, хлопи, бережіть оту маленьку дівчинку, гара’? І хай вам пощастить знайти роботу!

Джянґво міцно обійняв Венді.

— Та вже постараємось! Дякуєм, що ти захистив нас!

Ріко й Джянґво ще повитріщалися на Еймоса, мов сподівалися ще чогось від нього, але ж здоровило хіба не все сказав, то й, крутнувшись, подався до того термінала, звідки падати в шатлах на велику планету. Зона очікування була увінчана великим фальшивим склепінням, спроєктованим так, щоб туристи ахали. Вся та озія була захована під ґрунтом, але вся та масивна зала була покрита, від підлоги до стелі, відеоекранами надвисокого розрізнення, які показували вид на довколишнє середовище. Навсібіч, у всіх напрямках, видніли-тяглися пагорби й кратери, однак найбільше привертав увагу завислий у небі блакитно-зеленавий напівкруг. Із цієї відстані була то краса невимовна. На темному його боці мерехтіли світлячками великі міста. А на тій стороні, де Сонце осявало Землю, годі було розгледіти з місячної орбіти бодай що-небудь, створене людськими руками. Була та планета з виду чистенька, непопсована.

Але ж була то прекрасна брехня.

Загальним — усезагальним — фактом, для цілого Всесвіту, видавалося таке, що чим ближче ви підлетите хоч би й до чого, тим потворнішим те щось побачите. Тож візьміть оцю найпрекраснішу в цілій Сонячній системі «особу», збільшіть зумом до належних розмірів — і ви побачите подзьобані апокаліптичними кратерами краєвиди, що кишать живими-рухливими жахіттями. Оце така була Земля. Чудесний смарагд, як подивитися з космосу, а коли глянути зблизька — якийсь руїнний ландшафт, геть усіяний всякими червами-­кліщами, котрі тим тільки й живуть, що пожирають усе вмируще.

— Один квиток до Нью-Йорка! — сказав він кіоскові-автомату.

***

Спуск на Землю виявився настільки короткий, що ніхто й не спробував потрусити Еймоса вимагацтвом: любо-мило, що й казати. Хоча сам політ був мов їзда по вибоїстій дорозі, й пасажирів аж нудило, тож це був мінус: не так-то й любо-мило. Чистий космос має одну гарну рису: хай він там який буває вкрай радіаційний та порожній-безповітряний, і вб’є тебе вмить, якщо не вживеш належних заходів безпеки, зате ж у ньому не буває аніякої тобі турбулентності. Вікон шатл не мав, але спереду був великий оглядовий екран, що показував, завдяки зовнішнім носовим камерам, як відбувається спуск. Нью-Йорк з’явився спочатку як така собі сіра пляма, але швидко виріс до розмірів упізнаваного міста. Далі завиднів і космопорт — на земляному намиві південної частини Стейтен-Айленда: перш мов яка срібляста поштова марка, що дуже хутко розрослася до розлогої мережі посадкових смуг та стартових майданчиків, і все те в оточенні Атлантики — там зокрема,