Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

де вихід до бухти Нижнього Нью-Йорка. Крихітні кораблики, позірно завбільшки з іграшкові дитячі суденця для забав у ванні, виросли до розмірів величезних вантажних кораблів, що живляться сонячною енергією і шастають туди-сюди, краючи океани. Все, що можна було при спуску розглядати внизу, мало виразні й мов приглянсовані технологічно риси.

І був то ще один обман.

Усе те так намозолило Еймосові очі, що він на момент приземлення ладен був забігти в найстрашніші нетрища міста, аби назорити бодай щось неприкрашено щире, справжнє. Коли ж він зіп’явся на рівні ноги в умовах повного земного тяжіння, то не захотів вірити своїм відчуттям — от ніби то давили його всі прожиті в поза­земних просторах літа. Але насправді то його нутро, щось генетично вродже­не в ньому раділо поверненню в рідні краї. Усі ж його предки на те прожили отут свої кілька мільярдів літ, аби вибудувати усі свої внутрішні структури довкола постійної величини одного g, з його притяганням тільки додолу, й тому його організм немовби зітхнув полегшено, відчувши приголомшливу цього правильність.

— Дякуємо, що літаєте з нами! — сказало приємно ні на кого не схоже обличчя з відеоекрана, що біля самого виходу. Голос був дбайливо підібраний, аби не мав жодних особливих-місцевих діалектних а чи ґендерних ознак. — Сподіваємось незабаром побачитися з вами знову.

— А щоб ти сам себе вишморгав! — усміхаючись, побажав екранові Еймос.

— Дякую вам, сер! — відказало обличчя, ніби намагаючись зазирнути йому в очі. — Всесвітній Міжпланетний Центр серйозно приймає ваші пропозиції й коментарі.

Швидко перенісся попід поверхнею до центру обслуговування гостей космопорту — і вже він стоїть у черзі до митниці, аби потрапити до Нью-Йорка й офіційно закрокувати по земній корі — вперше за якихось років двадцять відсутності. Гостьовий центр злецько тхнув через те, що забагато тіл скупчилося в тій тісноті. Але в приміщення проникав і приємніший, ледь відчутний дух — гнилих водорослин і морської солі. Зовсім близько надворі дихав океан, у все просочуючись. Така собі олійня, що всякому, хто проходив через острів Елліс космічної доби, нагадувала, що Земля є абсолютна унікальна планета для людського роду. Де народилося все. Та солона вода, що тече у кожного в жилах, потрапила туди з тих самих океанів, до одного з котрих рукою дістати: он, за цією будівлею. Моря існували скрізь довкола задовго до появи людей, і то ж вони допомогли їм з’явитися, а згодом, коли морям доведеться гинути, вони, не задумуючись, заберуть у людства свою воду.

Принаймні це була правда, без обману.

— Документи: про громадянство, професію чи профспілку! — знуджено промовляв чоловік біля митного пункту. Це було чи не єдине місце космопорту, де роботу виконував не робот. Виходило так, що комп’ютери можна запрограмувати на що завгодно — крім чуття, що хтось тут має щось недобре на мислі. Еймос не сумнівався, що тут його оглядає ціла купа сканерів, вимірюючи його пульс, рівень вологості його шкіри, частоту його дихання. Але ж усі ці дані можна підробити за допомогою фармацевтичних засобів чи тренування. А чоловік за тим шинквасом мав добачити, щоб не вийшло помилки саме з його вини.

Еймос йому всміхнувся.

— Авжеж! — мовив він, показуючи свої оонівські дані на екрані свого ручного термінала, а митників комп’ютер ухопив їх і вмить порівняв із записами в базі даних. Службовець проглянув його екран, оком не кліпнувши. Це ж мало не тридцять років Еймос не був удома. І майже не сумнівався, що ось зараз його спрямують на додаткову безпекову лінію, де б його докладніш розпитали та обшукали. Такі непереливки не вперше йому бували...

— Все гаразд, — мовив митник. — Щасливого перебування!

— І вам того самого зичу, — побажав йому Еймос, трохи спантеличеним виразом обличчя таки видавши свій подив. Але цей митар тільки нетерпляче йому рукою махнув: не затримуй, мовляв. А ті, що стояли за Еймосом у черзі, промовисто загмукали: ворушись!

Стенувши плечима, Еймос переступив через жовту смугу — частину закону, який відділяв Землю від решти всесвіту.

— Еймос Бертон? — обізвався хтось до нього. Якась підстаркувата жінка в недорогому сірому костюмі. Таке носять бюрократи середнього рівня та ще поліція, тож він і не здивувався, коли з її вуст прозвучав уже й наказ: — Зараз вам треба пройти з нами.

Еймос їй усміхнувся — і зважив свої перспективи. Його вже й оточили шестеро полісменів у бойовому спорядженні. Троє з них тримали напоготові тазери, а решта троє наставили на нього напівавтоматичні пістолети. Ну, добре хоч поставилися до нього серйозно. Полестили нібито.

То й підняв руки над головою.

— Я в ваших руках, шерифе. У чому ж ви мене звинувачуєте?

Простенько вбрана офіцерка нічого йому не відповіла, а двоє членів тієї тактичної групи заломили його руки за спину й наклали кайданки.

— Дивно мені, — сказав Еймос, — бо я ж тільки-но прибув сюди. Поки що всі злочини, які я маю скоїти, це самі теоретичні при­пущення.

— Тихо, ша! — сказала йому та жінка. — Вас іще не арештовано. Просто проїдемось до відділка.

— А якщо мені туди не хочеться?

— Тоді вас доведеться арештувати.

***

Припортовий відділок поліції був геть точно такий самий, як і всі інші поліційні закапелки, де тільки привелося побувати Еймосові. Різниця бувала хіба що в оформленні стін: то індустріально ошпалерені, то урядово зеленаві. Але бетонні стіни й скляно-дверні офіси, що зусібіч дивилися на перенаселену стайню столів, були однаково комфортні що на Церері, що й на Землі. Навіть дух пересмаленої кави стояв тут такий самісінький.

Простенько вбрана полісменка провела Еймоса повз сержанта при столі (тут кивок головою) і посадила його в кімнатці, аж ніяк не схожій на звичні йому приміщення для допитів. Стіл і чотири крісла, а майже на всю протилежну стіну — масивний відеоекран: от і вся обстава. Простенько вбрана посадила його в крісло навпроти екрана і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері.

— Ху! — видихнув Еймос, припустивши, що це до нього чи не застосували нову допитувальну технологію, передбачену якимись новаціями в поліційному протоколі. То він відкинувся на спинку крісла, дозволивши собі дещицю комфорту, а чи, можливо, забажалося кимарнути трішечки після того блювотного спуску на шатлі.

— А що це таке? В соньки-дрімки пустився? Та подрочіть його хто-небудь, щоб підскочив! — сварливо прокричав до болю знайомий жіночий голос.

А то завидніла на екрані Крісджен Авасарала: голова, завдяки гігантизмові екрана, вчетверо більша своїх натуральних розмірів.