Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

зволожене чимсь чудним, але заспокійливим. Оце ж, як здогадався Алекс, і була вона, марсіянська мрія, зреалізована бодай у малих масштабах. Проєкт тераформування колись та зробить усеньку планету отакою — якщо спрацює. Флора, фауна, повітря й вода. Десь у далекій прийдешності, за сотні років по тому, як його не стане, люди, можливо, гулятимуть по марсіянській поверхні, де надовкола буятиме ось така рослинність. І, можливо, навіть відчуватимуть своєю шкірою сонячне тепло...

Але ж не туди занесли його ці думи. Перевірив, де перебуває, за ручним терміналом. Так, ось вона: Таліссина нова адреса. Серце забилось-зачастило... І де подіти оці свої руки? А що їй сказати? І як вона гляне на нього? Сердито? Чи радісно? І гнів, і радість будуть виправдані. Але хотілося радості...

Його план: знайти її оселю, набратися мужності й натиснути на кнопку дзвінка — не спрацював, бо щойно він звернув за останній закрут доріжки, що вела до її дому, як зразу й побачив її. Вона стояла навколінці, обробляючи спільний городчик; сапка в правиці... На ній були замащені землею парусинові робочі штани та блідо-­коричнева сорочка з численними, але здебільша порожніми кишеньками-петельками для садівницьких знарядь. Її коси були розкішно-коричневі — фарбовані, либонь, бо не проблискувала жодна сива волосина. Обличчя поповніло, щоки покругліли. Час щадив її. Але де її врода? Чи й не вродлива була вона? Але симпатична і... Талісса!

Алекс відчув, як усмішка засіпала йому губи — не так від радості, як від хвилювання. Та заклав руки в кишені й звільна рушив ближче, силкуючись зберігати невимушений вигляд. Талі відірвала погляд від роботи й зиркнула вгору, але зразу й опустила очі. Плечі їй напружились, і вона вже пильно задивилася в його сторону. Він підняв правицю, долонею до неї.

— Алекс? — запитала вона, коли він підійшов до краю палісадника.

— Привіт, Талі! — мовив він.

Коли ж вона заговорила, в її голосі звучала сама зневіра.

— І що принесло тебе сюди?

— Випало мені трохи вільного часу, поки підрихтовують мого корабля, то я й подумав, що добре було б завітати на давні свої тирла. Поновити зв’язки з людьми. Ну, сама розумієш.

Талісса кивнула головою. Її уста стислися нерівним пружком, що свідчило про напружену думку. Мо’, ліпше було б спочатку наді­слати повідомлення, і тільки потім приїхати? Але ж йому здавалося: краще все ж таки побачитися віч-на-віч...

— Гаразд, — мовила вона. — Приїхав, то й приїхав.

— Не хотів би відривати тебе... Але, можливо, як ти впораєш грядочку, я пригостив би тебе чашечкою чаю?

Талі гойднулася назад на п’ятах, задерла голову.

— Перестань, Алексе. Які, власне, у тебе тут справи?

— Та нічого такого...

— Ба ні! Ти сюди з чимсь... із якоюсь метою!

— Як по правді, то й ні. Я просто...

— Перестань! — урвала його вона, вже сварливим тоном. — Перестань засирати мені мізки! Ніхто не падає просто так із синього неба перед очі колишньої своєї дружини, гадаючи, як то буде добре: напоїти її чаєм!

— Ну гаразд, — мовив Алекс. — Але я думав...

Талі труснула обурено головою і знову закопалася у свою чорноземлю.

— Думав — що? Що ми з тобою попускаємо бульки в наші чашки та й розбалакаємось про давні-добрі часи? Що розчулимося трішечки? А як накотить туга за колишнім, то й у ліжко попадаємо?

— Що? Та ну! Я ж не...

— Будь ласкав, не малюй такої картинки, буцім ти сама добрість, а я — стара люта карга. Нині я живу повнокровним, багатогранним життям, до якого ти не захотів бути причетним. Нині в моїй тарілці стільки всього такого, чим я аж ніяк не бажаю ділитися з тобою. Та й навіщо? Аби потішити того хлопа, що надцять років тому витер об мене ноги й фуркнув геть, бо в нього вже й не знаю, що там накипіло: криза зрілого віку чи що? Ніяк не можу я почепити собі на шию каменюку твоїх психологічних труднощів, бо й нечесно було б із твого боку сподіватися на таке від мене!

— Ох! — тільки й видихнув Алекс. У животі йому так запекло, неначе він проковтнув чималий набій з вольфраму. А ще відчув, як спаленіло йому обличчя. А вона зітхнула, видивляючись на нього знизу вгору. Із геть не жорстоким виразом. Навіть не недобрим. Стомленим? Можливо...

— Вибач, — сказала вона. — Хто є ми з тобою? Просто двоє людей, що зналися колись. А наразі між нами й того менше.

— Та я розумію. Прости, вибач.

— Не я увігнала тебе в таке становище. Це ти мене в таке увігнав. А я просто доглядала свої рослини.

— Знаю. І не хотів я зруйнувати твоє щастя. Ні тоді не хотів цього, ні зараз не хочу.

— Не хотів і тоді? Коли розтоптав мене й полетів геть?

— Не мав я на думці ніякого зла тобі... та й не через тебе чи...

Вона різко труснула головою, гірко скривилась.

— Ні! Ти не збирався теє скоїти, Алексе? Ми говоримо з тобою тільки про минуле. Я вже допіру сказала: не хочу я такої розмови. Гаразд?

— Гаразд.

— То окей?

— Прикро, якщо життя... не склалось.

— Я не пропаду, — запевнила вона.

Він підніс правицю догори: той самий жест, із яким він підійшов до неї, але тепер уже з іншим значенням. Крутнувся і пішов геть. Пережите щойно приниження каменем давило груди. Спонука обернутися, глянути востаннє — якщо вона, можливо, проводжає його поглядом, була майже невідпорна.

Він тій спонуці не піддався.

Талісса мала слушність. І саме тому й ступив він на її поріг без жодного попередження. Бо знав: якщо вона скаже «ні», йому доведеться поставитися до цього з повагою, хоча якимись задвірками свого розуму він таки розраховував на те, що, хай-но вони обоє опиняться поруч, задихають тим самим спільним повітрям, їй тяжче буде витурити його геть. І, можливо, саме так, як вона каже, все воно й сталося. Либонь, він і справді тяжко її скривдив.

Перший бар, на який він натрапив, мав назву «Лос Компадрес — Батьки», й усередині там злецько тхнуло хмелем та перепеченим сиром. Чоловік за шинквасом мав вигляд уже застарого для