Читати книгу - "Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк"

- Він помер учора в маренні, — пояснив лікар, що супроводжував Менеліка. - Він постійно говорив, що є чудова країна, яка називається Польща...

Через десять років ВІН і весь народ отримали від Історії двадцять років відпустки. Початок Другої Світової війни застав його в Лептіс Магна. ВІН поїхав туди з другом, реставратором предметів мистецтва; приятель інвентаризував і реставрував стародавні руїни, а ВІН став лікарем усієї команди професора Джакомо Капуто, яка відновлювала Лептіс, щоб Дуче мав на чому базувати свій родовід і своє право на африканські володіння.

Одного разу "іl medico" зробив щось, за що його мали звільнити з роботи: він справляв нужду в вичищеній до блиску історичній вигрібній ямі якраз перед інспекцією високих сановників з Риму, але оскільки ніхто не знав, як лікувати похмілля італійських учених як ВІН, ця витівка була пущена в забуття. Наслідуючи приклад Буржинського, ВІН також лікував місцеву бідноту. Багато хто прикидався хворим, щоб послухати "маленьку чарівну скриньку" у передпокої його кабінету. Невдовзі він зрозумів, що саме завдяки їй, а не лікуванню, його вважають всесильним "чаклуном": надлюдським жестом, сильнішим за медичні процедури, був рух його руки, якою він вмикав чи вимикав радіо.

"Маленька чарівна скринька" розповіла йому про скоординований напад на Польщу та про те, що натовпи в деяких арабських столицях виявляли радість після вступу німців до Варшави. Відповідно до наказу польського посла в Римі, генерала Длугошовського, ВІН не залишав Африку. Три місяці переховувався серед своїх арабських клієнтів. Перевдягнений, ВІН зливався з людським натовпом на "sukah" (базарах), які були образом цієї країни, виловлюючи якісь брудні речі, сказані тихим шепотом. Якісь жебраки, напівголі, брудні, вкриті чорними патлами, прокажені, що кричали матюками хворих губ і бурчанням голодного горла, погоничі ослів, що люто лаялися і постійно тягнулися до ножа за поясом, дивні солдати з обличчями, жовтими, як лимони, отруєні опіумом і туберкульозом, і торговці, огрядні, як ніколи ненаїдені акули, що панують багатством над цим натовпом – з кожного мільйона слів цих людей лише одне було важливим.

На четвертому місяці, представивши фальшиві документи, згідно з якими його батько був італійцем, ВІН прийняв італійське громадянство і був призваний в якості "ufficiale sanitario" (військовий лікар) у полк дивізії Брешія. Відомості, які ВІН надсилав до штабу британської армії, мали першочергову цінність. ВІН був особливо задоволений тим фактом, що завдяки його донесенням, польська незалежна Карпатська стрілецька бригада, яка обороняла Тобрук, захопила пагорби Медауар і Білий горб, які були сильно обсаджені німцями. ВІН бачив, як польські вояки, атакуючи ключову позицію Газала, йшли по піщаній незахищеній місцевості прямо, як на параді, крізь стіну загороджувального артилерійського вогню, а потім крізь поле кулеметного вогню, який шокував добірний підрозділ. італійських берсальєрів, які втекли, а потім тремтячими губами говорили про поляків: "Йшли, як привиди!". Слухаючи це, він мусив ховати свої почуття за кам’яною маскою.

Його розшифрувала німецька контррозвідка. Командувач Afrika-Korps, генерал Роммель, хотів побачити людину, яка завдала йому стільки неприємностей. ВІН здійснив останню подорож по пісках до намету "лиса пустелі". Генерал кивнув йому і оглядав через монокль, а ад’ютант, який привів полоненого, сердито запитав:

- Шия у тебе болить?!

- Чому?

- Ти не вклонився генералові, сволота!

- Розв'яжи мені руки, Зігфріде[25], і ми побачимо, чи сильний ти тільки язиком, - відповів ВІН.

Генерал помахом руки змусив їх замовкнути і підійшов ближче.

- Ти поляк? - запитав він.

- Я б застрелився, якби в моїх жилах текла інша кров.

"Йшли, як привиди". Польська підхалянська бригада під Тобруком

- Не треба турбуватися, ми зробимо це за тебе, — пробурмотів Роммель.

- Добре, я готовий.

- Цього мало!

- Чого ще можна хотіти?

- Сповіді.

- Як тільки вас висвятять на священика, Herr General.

Роммель розреготався:

- Ти мені подобаєшся, хлопче.

На столі лежала гема з єгипетським хрестом.

- Це розпізнавчий знак британських шпигунів? запитав Роммель.

- Ні, це пам'ять про жінку.

- Подарунок від жінки, — сказав генерал, підносячи гемму до очей. — Гарний і дуже цінний. Скоро Різдво. Будуть подарунки. Тобі, найбільший, десяток чи кілька десятків років життя. Якщо згодишся на співпрацю.

Йому потрібна була та хвилина мовчання, яка настала. Навіть таким людям, як ВІН, важко прощатися з усім.

- У вас нема білої бороди, генерале. Я не беру подарунки від фальшивих Миколаїв. Das ist unmöglich[26].

Його розстріляли на краю пустелі.

ВІН був одним із тих, хто не вмирає, а відлітає в безкрайній простір неба або пливе в безмежжя океану і занурюється в ніким не досяжну безодню. Італійці кажуть своєю пісенною мовою: "lontano da dove"[27].

Після закінчення війни, коли було розкопано багато тіл, місцеві жителі вказали на могилу розстріляного німцями солдата. Зрештою його поховали на цвинтарі Тобрука, де є могили поляків і англосаксів.

Я їхав до Тобрука зі своїм двоюрідним братом Генріком, хірургом, який два роки працював у Лівії – завдяки йому я познайомився з цією країною. На в'їзді на нас обрушила піщана буря. Це створювало образ героїзму багаторічної давнини, адже солдат, який воював за Тобрук, також боровся з неврозом пустелі, але я матюкався: у такому пилу, що проникав навіть у закриту машину, неможливо фотографувати!

Кладовище було позбавлене жодної живої душі і нагадувало ті фрагменти фільмів Куросави, де вітер – це єдиний самурай. Вітер роздував хмари піску, гнув пальми і валив нас на землю. Ми стояли на колінах, Генрик захищав мою камеру. Не знаю, як це сталося, але фотознімки вийшли. Вони жовті тому, що жовтим було все, від неба до землі, але вони є!

"Відомий лише Богові"

Найдовше я стояв на колінах перед ЙОГО могилою. Вертикальна табличка з вигравіруваним хрестом і двома реченнями. Вгорі є напис: "Солдат війни 1939—1945". Внизу:

KNOWN UNTO GOD – ВІДОМИЙ ЛИШЕ БОГОВІ.

ОСТРІВ 21

ГОЛГОФА (ЮДЕЯ)

ІСУС ХРИСТОС

ЛАММА САБАКХТАНІ!

"І близько дев’ятої години Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи:

Елі, Елі, ламма сабакхтані?", що означає: "Боже мій, Боже мій,

чому Ти мене покинув?"...

(Євангеліє від Матвія, 27, 46)