Читати книгу - "Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк"

ВАЛЬДЕМАР ЛИСЯК

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ

Видавництво: Krajowa Agencja Wydawnicza, Kraków, ©1987

Переклав: Марченко Володимир Борисович, 2024

ОСТРІВ 6

ТІПАСА (РИМСЬКА МАВРИТАНІЯ)

МАРК ЕМІЛІЙ САТУРНІН

TIPASA MON AMOUR

"Руїни Тіпаси молодші за наші будівлі та руїни (…) Тут я розумію, що означає

екстаз: право кохання без меж. У всьому світі любов лише одна. Брати

жіноче тіло в обійми (…) Для мене Тіпаса – це персонаж, який описується

так, щоб опосередковано визначити своє ставлення до світу".

(Альбер Камю, "Одруження")

Для мене також. І лише те калічить мені душу, що до мене був ще хтось, хто так закохався в це містечко, розташоване на самому західному краю сахельських пагорбів, яке омивається хвилями Середземного моря і завмерло в спогадах про минуле. Переді мною був Камю (точніше бував: "Ніколи я не залишався в Тіпасі довше одного дня") і посів нею, як злодій (злодій завжди заходить ненадовго), частиною моєї правди. Але якби ми хотіли вести до вівтаря лише дів, мало хто б міг женитися. Тож до біса Камю та його міні-есе про Тіпасу, Тіпаса належить мені! Я буду говорити про це мовою Колумба, тому що до Камю найгучніше зверталися квіти, пляж і сонце, а я слухав, як камені розповідають легенди.

Я прожив у Тіпасі два тижні і одружився з нею своїм серцем. Відтоді вона завжди асоціюється у мене з коханням; Я ніколи не пізнав анклаву, також і жіночого, як вона. Я огидно сентиментальний, о боги!

Я жив вже майже скрізь, і справді мало залишилося чудес на Землі, в яких я б не жив. Я спав у монгольській юрті в Гобі й в індіанському "тіпі" в прерії, у радянському готелі й у найстарішій македонській церкві, у шалаші на кораловому острові й у покинутому сахарському оазисі, серед руїн середньовічного замку на вершині самотньої гори, у Ватикані та в алжирському борделі. Власне про це я хочу говорити.

Літо вже переходило в осінь, коли я приземлився в столиці Алжиру, Алжирі, і почав свою подорож. Брудні казби (старі райони), що пам'ятають корсарів, беїв і яничарів, орлині гнізда горців Атласу, ксари (села) кабілів, дуари туарегів, сонні каравани, отари овець на плоскогір'ях, білі мечеті та куполи могил марабутів, жінки, які мають пару очей замість обличчя, засихаючі оази, барвисті ринки, сахарська пустеля кочівників і реліквії дюжини цивілізацій, змішані разом, як інгредієнти місцевого смаколику кус-кус. Після Першої світової війни roumi, тобто римляни (так тут називали іноземців ще з часів Стародавнього Риму), розповсюдили в Алжирі, який тоді був французькою колонією, лист мусульманських імамів Росії з вимогою визнати Леніна. восьмим пророком[1] - лише в одному реченні з підручника історії чотири цивілізації грають у бридж колодою впливу, що тягнеться від античності до цього століття!

Повернувшись до Алжиру, я отримав помешкання в гостьовому будинку міністерства культури Алжиру, в Тіпасі, за 70 кілометрів від столиці. Скромна одноповерхова будівля кольору сонця. Темний коридор. Сувора кімната з двоспальним ліжком, одним кріслом, шафою, умивальником і... біде, що виступав біля стіни, як королівський трон.

Готель, в якому Автор мешкав в Тіпасі

Мій друг, архітектор Янек Кемпа з польської місії "Майстерні зі Збереження Пам'яток" (людина, з якою я об’їздив половину Сахари), посміхнувся:

- От потішно, правда?... Наше посольство в Алжирі теж розташоване в колишньому публічному будинку, тільки більшому. Публічні будинки щойно закрили та пристосували для цілей вищих потреб[2]. Правда, пристосували не дуже докладно, але, зрештою, біде не граната і не вибухне.

Тіпаса є курортом протягом двох тисяч років і донині, тому має великі традиції в грішній любові. Протягом кількох століть римського правління, коли сучасний Алжир був поділений на Мавританію та Нумідію, мавританська Тіпаса, розташована між двома центрами: Ікосіум (сьогоднішній Алжир) і столицею Мавританії, Кесарією (нинішній Шершель), була елітним містом-курортом. Від нього залишилися величні руїни, театр і амфітеатр, фортечні стіни, храми, лазні, арки та колодязі, найкрасивіший стародавній фонтан у всьому Магрибі, форум і Вілла Фресок зі стародавнім солярієм для дружин високопоставлених осіб. . Тільки після лупанарів[3], де добірні берберські рабині з недовірою торкалися чудових мозаїк із оголеними жінками в натуральну величину, ревниво погладжуючи їхні білі руки та зачіски (так само, як граються дикуни, побачивши невідому дрібничку), — не залишилося й сліду.

Мозаїка "Купання Венери", що збереглася у м. Тімгад (Алжир)

Я прокидався з видом на маленький порт, захищений від західних вітрів масивом Шенуа, з тугою за кладовищем Риму, що потопає в деревах і казково безлюдний після сезону. Прогулювався надморськими алеями, серед зрізаних через час колон, вдихаючи ту дивну атмосферу, в якій були афродизіакальні зародки давно вже померлих романів; саме це дурманливе повітря привело до того, що жінка берберійського царя Жуби ІІ, Клеопатра Селена (дочка знаменитої Клеопатри VІІ Єгипетської, коханки Цезаря), не бажала відійти звідси навіть після смерті – згідно з її побажаннями, її поховали неподалік Тіпаси, під кам'яним насипом, який існує і донині. В іншому місці узбережжя я знайшов могилу іншої жінки; знаходив камені, що мають в собі те, що англійці звуть "tell-tale-heart", серце, що оповідає.

Два з них – дві вивітрених барельєфа серед тих, що збереглися після захоплення міста берберами (371 р.н.е.) – виправдали мій сон в Тіпасі. Два силуети, чоловіка і жінки, що були якоюсь нікому не потрібною цифрою в лабіринті історії, шепотом минаючого часу – un murmure du temps qui passe – в залишили дещо чарівного, що Бог віддає на збереження рідко і без бажання. Ці два барельєфа дозволили мені відступити до одного тяжкого дня в ІІ столітті нашої ери. Часами, щоб йти далі, треба відступити. Іноді треба відступити навіть сильно...

Цей день добре пам'ятають руїни римської колонії Тамугаді, що лежать далеко від Тіпаси (на кордоні гір Аурес, за якими розстилається Сахара), де на каменях давнього залу для ігор, поряд з міським форумом, ми бачимо сильно витертий часом напис: "Venari-lavari-ludere-ridere-occest vivere"[4]... Але того дня, ще одного в пануванні династії Антонінів, мешканцям Тамугаді не хотілося сміятися, займатися любов'ю чи купатися у "impluvia" з гірською водою, хоча навкруги застигла страшна спека. На головній вулиці, Декуманус